До річниці загибелі поліцейського Ігоря Мартинюка: людина, для якої життя інших було важливішим за власне

Майор поліції Івано-Франківщини двічі дивився смерті у вічі — і двічі повертався до побратимів. У 2014 році спецпризначенець в останню мить не сів у гелікоптер, який за кілька хвилин збили біля Карачуна. А у 2025 році, після важкого поранення, рятував побратимів під ворожими дронами. В день, коли загинув, встиг урятувати двох маленьких цуценят і пообіцяв привезти їх додому, але сам герой повернувся сюди вже «на щиті».

Обійстя на околиці Коломийщини. Тут кожна цеглина будинку просякнута згадкою про Ігоря. Подвір’я, сад — усе зводили разом, - пригадує дружина Мар’яна. Тут, у нечасті вихідні від служби, мріяли про мир, перемогу і про спільну мандрівку за кордон. Це була проста життєва радість, яка так і залишилися нездійсненною.

«Ігор завжди поспішав додому. Я пригадую його голос у дверях. Він гукав ще з порогу: "Марясь, Назарчик — я вдома!" Приїде і одразу щось майструє, ремонтує разом із сином», — згадує дружина спецпризначенця Мар’яна Мартинюк.

Вінтажні речі на їхньому подвір’ї завдяки Ігорю отримали друге дихання. Стара швейна машинка перетворилася на стіл, пеньки - уже стильні стільці, а ретрорадіо — елемент декору. Ігор Мартинюк мав золоті руки і хобі — дарувати старим, і, здавалося б, занедбаним речам, нове життя.

Він змалку знав, ким буде. Хотів захищати й бути серед найкращих. З дитинства активно займався спортом, ходив на бокс, навчався в політехнічному коледжі. Далі була строкова служба в Маріуполі. У 2005 році він здійснив свою мрію — поступив у вищий навчальний заклад та потрапив у спецпідрозділ тодішньої міліції. Підтягнутий, вихований хлопець із гарячими очима та стійким норовом - він одразу вирізнявся серед інших. Ігор Мартинюк пройшов жорсткий відбір єдиним зі своєї групи.

 «Тоді відбір проходили вісім чоловік, — пригадує командир Михайло Ковалюк. — Вимоги до заліків були дуже високими. З першого разу всі іспити й нормативи склав лише Ігор Мартинюк. Це було одразу видно: наскільки він вмотивований служити та захищати».

Служба в спецпідрозділі вимагала цілодобової готовності. А війна увірвалася в його життя ще у 2014 році. Тоді 29 травня біля гори Карачун поблизу Слов’янська Ігор мав сісти в гелікоптер Мі-8 разом із побратимами. В останній момент один із бійців наполіг, щоб Ігор вирушив із іншою групою на інший блокпост. За кілька хвилин гелікоптер Мі-8 збили терористи. Це одна з найвідоміших та найтрагічніших сторінок початку російсько-української війни. Тоді загинуло 12 захисників — шість бійців Івано-Франківського спецпідрозділу тодішньої міліції, п’ять військовослужбовців та генерал-майор Нацгвардії Сергій Кульчицький.

«Я пам’ятаю той день, 29 травня, — зі сльозами згадує мати Роза Мартинюк. — Побачила в телевізорі, що сталося. Дзвоню — не відповідає. Минуло пів години, і мій Ігорчик телефонує: "Мамусю, не плач, я живий!" Я вже тоді зрозуміла, яке там пекло... Коли ми були у Франківську на похоронах, я дивилася на тих матерів, які ховали синів, і думала: Боже, як вони це переживають? Я й не знала, що мене це теж чекає...»

Доля знову випробувала поліцейського під час повномасштабного вторгнення. Він служив водієм бронемашини у стрілецькому батальйоні. Торік у квітні під час ротації побратимів у транспортний засіб залетів ворожий дрон із кумулятивним зарядом. Вибух стався прямо в салоні, броню пропекло, усі члени екіпажу отримали поранення.

Попри біль, шок і кров, Ігор міцно затиснув кермо й вивів пошкоджену машину в безпечну посадку. Так він врятував захисників від повторного удару. А потім під вогнем довіз усіх поранених до місця дислокації.

Після лікування поліцейський не затримався на Прикарпатті. І знову повернувся на фронт, попри численні застереження батьків. Смерть уже двічі дивилася йому в очі, але Ігор лише заспокоював рідних:

«Я повернусь з перемогою, бо хто як не я», — згадує батько Роман Мартинюк.

22 серпня 2025 року на Донеччині Ігор Мартинюк врятував від загибелі двох маленьких цуценят. Дорогою зателефонував матері й сказав, що привезе з фронту двох нових друзів. А за кілька годин Ігоря не стало. Ворожі ракети влучили в логістичний пункт, де поліцейський разом із побратимом готував транспорт для ротації. Ігор отримав важкі поранення, а дорогою до лікарні його серце зупинилося…

Врятованих цуценят, як і просив Ігор, довезли до Коломиї. Їх назвали Крама і Дружок — на честь українських міст Краматорська та Дружківки. Вони стали останнім живим подарунком, який Ігор залишив своїм найріднішим: Дружок тепер живе у мами Ігоря, а Крама — у дружини Мар’яни та сина Назарчика.

Світла пам'ять Ігорю Мартинюку — вірному сину України, поліцейському-спецпризначенцю, захиснику, чоловіку та батьку, чиє серце до останнього билося заради життя інших…

Відділ комунікації 

поліції Івано-Франківщини