Андрій брав участь у звільнення населених пунктів Харківщини та Донеччини. Разом з побратимами вступав у ближній бій із загарбниками та відпивав атаки російських військових.
Андрій ніс службу на сході, брав участь у звільненні населених пунктів на Харківщині та Донеччині. Він нагороджений відзнаками від НПУ та ГУР МО.
Під час його перебування на рідній Волині нам вдалося поспілкувалися з Андрієм. Про поліцію, батальйон «Захід» та непересічні історії з бойових завдань– у нашому інтерв’ю.
До слова, нещодавно правоохоронець знову вирушив у зону бойових дій, зараз він перебуває в одній із найгарячіших точок на фронті.
Ви зараз очолюєте групи реагування патрульної поліції у нашій області, як це - бути керівником такого великого підрозділу, з якими викликами ви стикаєтеся?
Безпосередні керівники цих людей знаходяться на місцях у територіальних підрозділах. Ми здійснюємо контроль і аналітику за їхньою службовою діяльністю. Чи складно це? Щоб навчитися керувати такою кількістю людей, потрібно стати керівником для одного. Якщо в тебе в голові порядок, то порядок буде і в службі.
Де вас застала війна?
Керівник ГУНП Юрій Олександрович організував службу так, що керівники галузевих служб та їхні заступники почергово були на робочому місці 24/7. Якраз з 23 на 24 лютого випала моя черга бути в управлінні превентивної діяльності. Близько 4- ї години ранку мене підняв вибух, який трапився у Луцьку, також почав отримувати повідомлення з нашої київської групи, керівник попросив доповісти про ситуацію в областях, і в кінці його фінальна фраза була така: «У нас почалась війна, в Києві чути вибухи та постріли».
Які завдання в перші дні війни виконували групи реагування патрульної поліції?
Завдання лишилися незмінними – ми реагували на заяви та повідомлення громадян. Кількість звернень значно збільшилася, бо тоді населення почало набагато активніше і свідоміше реагувати на маячки, закладки, підозрілих людей, диверсантів. Це нормально, це природно, бо люди також потрапили в невідому ситуацію. Було складніше, бо найперше потрібно було створити додаткові наряди. Стояло завдання збільшити кількість поліцейських на вулицях. Як говорив наш очільник Юрій Олександрович, поліцію повинні бачити в кожному селі, у кожному невеликому містечку, в місті повинна була бути поліція. Поліцейська присутність - це пріоритет, бо коли люди бачили правоохоронців - розуміли, що вони в безпеці, що їх охороняють та бережуть їхній спокій.
Буквально через місяць/два після початку повномасштабного вторгнення розпочав формуватися батальйон «Захід». Ви одразу ж вирішили до нього вступити?
У квітні заступнику керівника ГУНП Сергію Козаку надійшла пропозиція очолити батальйон «Захід». Тоді він викликав мене до себе та запропонував поїхати разом з ним. На роздуми дав рівно одну добу. Я йому сказав одразу «так.
Важко було приймати таке рішення, як ви сказали, у вас є дружина, двоє маленьких діток, і ви мусили їх покинути на досить тривалий час?
Тоді ми взагалі не розуміли, куди і на скільки ми їдемо. Ми їхали просто в невідомість. Я дружині казав, що це десь на 2-3 місяці, бо вона все-таки запитувала про якісь дати. Відповідав те, що перше в голову приходило, що вона хотіла чути. Всієї правди вона не знала, бо і я її не знав. Діти в мене ще маленькі: синові - чотири з половиною роки, дочці на той момент було чотири місяці і, звісно, таке рішення приймати було непросто. В моїй голові є шаблон, що я чоловік, я повинен захищати свою Батьківщину. Я повинен зробити все для цієї країни, бо вона дала мені все, що я маю.
До цього ви не працювали у суто військовому напрямку. Як опановували це військове ремесло?
Дійсно, з військовою тематикою я ніколи не стикався, але все-таки поліція дотична до зброї, тому навики поводження з табельною вогнепальною зброєю, з автоматичною зброєю, з деяким важким озброєнням я мав. Під час бойового злагодження всі знання, які нам були потрібні, ми отримали, і повірте, за 2 тижні ми дізналися те, що люди отримують роками. Так, екстерном, так, швиденько, можливо, не все, але базові знання ми мали.
Які безпосередньо завдання виконує батальйон «Захід»?
Виконує він завдання невластиві поліції, від слова «взагалі». В нас не було такого поняття, як служба на блокпостах, регулювання безпеки дорожнього руху. У нас були суто військові завдання, були групи, які проводили розвідку, які здійснювали штурмові дії тощо.
Сергій Козак в одному із своїх інтерв'ю сказав, що батальйон брав участь у декількох операціях зі звільнень населених пунктів. Що це були за операції?
Як я говорив, позиція нашого командира була такою, що всі йдуть на операцію. На базі могло залишитися лише кілька людей для охорони. Спочатку – це було звільнення селища Питомник, далі – Волохів Яр, Куп’янськ, Лиман. Потім ми перейшли у Донецьку область, зокрема, працювали у Яцьківці.
Що було найскладніше фізично і психологічно?
Найскладніше було розуміти, чи доживеш до ранку. Найстрашніше – авіабомби, реально, в житті ніколи з цим не стикався і, дав би Бог, нікому не стикатися. Це така сила і потужність, яка не забудеться і снитиметься, мабуть, до моєї смерті. Складно було знати, що ворог за спиною, буквально в кількох метрах від тебе. На прикладі звільнення Волохового Яру: за 500 метрів від нас закріпився противник. Ми до темноти його вибили із блокпоста, але вони залишились на фермі, і тікати їм нікуди, значить, вони йтимуть на нас штурмом або прориватимуться з іншої сторони. І якщо вдень ти хоча б бачиш, то вночі не знаєш, що й очікувати, це страшно, але якось все пережилося. Людина дуже швидко адаптується до тих умов, в яких є, особливо, коли це екстремальні умови.
Також коли заходили до Куп'янська, їхали дорогою та почули якийсь вибух, почало тріщати, ніби стрілковий бій. Ми спочатку думали, що це нормально, проходить «зачистка», але, як виявилось, за триста метрів від нас впав касетний снаряд. Будинки навкруги були посічені, а наш автомобіль не зачепило: як так – це тільки Богу знати.
Ви одні із перших разом із військовими заходили у населені пункти і працювали із місцевими мешканцями. Як вони вас зустрічали?
Місцевих мешканців там були одиниці. Це або літні дідусі/бабусі, або люди, які не мали куди виїхати, лише інколи були діти. Вони нас зустрічали з прапорами, просто махали. Люди були настільки щасливі, що побачили українські номерні знаки, українську символіку. Вони нас обнімали, як рідних дітей.
Якщо десь якісь були питання по колаборантах, місцеве населення одразу йшло на співпрацю. Люди найбільше були зацікавлені, щоб їх населений пункт очистити від ворога. Вони вказували на підозрілих людей, які до цього не жили в їх селі чи місті. Завдяки їхній допомозі ці стабілізаційні заходи проходили вдало і максимально дієво.
Чи розповідало місцеве населення якісь історії про життя в окупації?
Розповідали багато чого, але навіть повторювати це не хочеться, воно залишилося в пам’яті назавжди. Дуже страшно, коли людям забороняли виходити навіть на двір, неважливо - жінка це чи чоловік. Вони самі собі встановлювали комендантську годину, а якщо хтось вийшов на вулицю - напряму розстрілювали. Ставлення було настільки жахливим, що ти навіть не розумієш, чи це справді були люди.
Ви двічі за період своєї служби в «Заході» отримували нагороди від вищого керівництва. Що це за нагороди і за що їх вам вручали?
Перша нагорода - найвища відзнака голови Національної поліції, на той момент Ігоря Клименка, знак пошани за звільнення міста Лиман.
Другу нагороду отримав від Головного управління розвідки за взаємодію та співпрацю. Це їхня відомча відзнака - вогнепальна зброя.
Традиційно, в кінці наших інтерв’ю ми говоримо про перемогу. Ви вірите в перемогу України, і наскільки швидкою вона буде, на вашу думку?
У перемогу України я, звичайно, вірю, бо для цього ми прикладаємо максимум зусиль. Свій вклад роблять і військовослужбовці, і навіть маленькі діти. Проте прогнозувати, коли це відбудеться, не берусь, бо навіть найбільш потужні політичні та військові експерти цього не роблять. Дав би Бог, щоб вона була якнайшвидше.
Звісно, це буде повернення всіх українських територій, які були окуповані ще з 2014 року. У росіян вихід є: вони можуть розвернутися і піти додому, а в нас вихід тільки один: вийти на кордони 1991 року.
Яким ви уявляєте День Перемоги?
Уявляю його сонячним і святковим, звісно. Ми вже стільки років боремося за цю незалежність, стільки років цього прагнемо, але от маємо такого сусіда, який «вирішив», що це його. Хоча історично ніколи українські території його не були, це наша земля, в нас зовсім інший менталітет, зовсім інше бачення на цей світ, зовсім інше прагнення та мета в цьому житті. День Перемоги - буде найкращим днем у нашому житті, а для мене, повірте, цей день буде першим по важливості після днів народження моїх дітей.
Сектор комунікації поліції Волинської області
