Встояв у пеклі війни, щоб підставити плече побратимам: бойовий шлях, поранення і нова місія полтавського поліцейського Вячеслава Яська

Майор поліції Вячеслав Ясько –  у недалекому минулому штурмовик бригади Нацполіції «Лють», нині – помічник начальника Головного управління Національної поліції в Полтавській області з питань ветеранської політики. Мужній чоловік, який пройшов Бахмут, Часів Яр і Торецьк, втратив побратимів і сам ледь не втратив ногу. Сьогодні, спираючись на власну силу духу, він допомагає пораненим побратимам і ветеранам знаходити сили жити далі.

Перший воєнний досвід Вячеслав отримав ще у 2019 році на Сході України. А після повномасштабного вторгнення – без жодних вагань став на захист країни. Спочатку – у складі батальйону поліції особливого призначення «Полтава», згодом – у зведеному штурмовому батальйоні «Еней», а далі – в Об’єднаній штурмовій бригаді Нацполіції «Лють».

«Ми починали з Лисичанська і Сіверськодонецька (до 2024 – Сє́вєродоне́цьк), потім – Бахмут. Це був мій перший справжній бойовий досвід. Поліція – теж воює, поліція – теж захищає! І ми можемо й показуємо справжню лють ворогу», – говорить Вячеслав.

За його плечима також Богданівка, Курдюмівка, Часів Яр, А потім – Торецьк. «Це один із найтяжчих напрямків. Стрес, напруження – постійно готовий до непередбаченого. І, на жаль, не завжди вдається вберегти побратимів…» – згадує поліцейський.

30 червня 2024 року на позиції загинув його бойовий товариш Павло Грищук. За кілька годин потому поранення дістав і сам Вячеслав.

Мить, яка змінює життя

«На нас здійснили артилерійську атаку. Мене поранило уламком міни – перебита артерія, пошкоджені нерви… Мені пощастило, що поруч були побратими. За півтори години я вже був на операційному столі у Дружківці. Якби евакуація затягнулась – мене б не було або я б втратив ногу», – каже він.

Його ввели в штучну кому та доправили до Дніпра, а згодом – до Полтави. Попереду були 11 місяців лікування й реабілітації. Вячеслав заново вчився ходити. Нещодавно вперше зміг зробити присідання. Колишній марафонець – сьогодні щодня докладає зусиль, аби повернутись до повноцінного життя.

Поліцейський зізнається: «Я ще пересуваюся з паличкою, не можу повноцінно ходити. Хоча до цього я займався спортом, бігав марафони та півмарафони. Найкращий особистий результат – 50 кілометрів. Перед повномасштабним вторгненням готувався до ультрамарафону – хотів пробігти 100 кілометрів».

Вячеслав наголошує: реабілітація – це не пігулка. Це щоденна праця через біль і сльози. «Надзвичайно важко, але це можливо. Себе жаліти не можна – це шкодить», – підкреслює офіцер.

Учасник бойових дій, який допомагає ветеранам

...На війні не буває звичайних днів. Усе – на межі фізичного та психічного виснаження: вибухи, поранення, смерть, евакуації. Але навіть у цьому пеклі Вячеслав знаходив спосіб зберігати внутрішню рівновагу.

«Навіть у Часовому Яру, між виходами, я проходив онлайн-семінари з психології. Це рятувало. Допомагало не з’їхати з глузду. Бо найстрашніше на війні – не вибухи, а втрати. Загибель побратимів, евакуація поранених – це розриває зсередини», – пригадує він.

Йому не раз доводилося рятувати «трьохсотих» – поранених, які кричали від болю й стікали кров’ю. Один із найважчих випадків – побратим із позивним Лось, спортсмен вагою 90 кілограмів. Він підірвався на міні й втратив ногу. Під обстрілами В’ячеслав із товаришами тягнув його майже 3,5 кілометра.

«По рівному 10 – 20 метрів протягнути – і то тяжко. А тут – майже 3,5 кілометри під вогнем, з криками, з кров’ю… Наступного дня все тіло боліло від п’яток до кінчиків волосся. Але найтяжче – це морально. Бо ти бачиш, як людина буквально тримається за життя. Він дивиться на тебе – і розуміє, що, якщо не ти, то більше ніхто. І ти просто не маєш права здатися», – каже Вячеслав.

Сьогодні майор Ясько – у новій ролі: помічник начальника поліції Полтавщини з питань ветеранської політики.

«Я знаю, що таке реабілітація. Знаю, як це – не мати бажання щось робити. Але я також знаю, як знайти в собі сили. Я хочу показати це іншим. Багато хлопців замкнулися, вигорають, не бачать сенсу. Моє завдання – допомогти їм повернутися до життя», – зазначає правоохоронець.

У нього вже є план дій: активна взаємодія, більше контактів, більше інформації для ветеранів.

«Не всі знають, куди звертатися. Я допоможу знайти. Якщо не зможу сам – знайду тих, хто допоможе. Ми повинні йти тільки вперед. Іншого шляху немає», – говорить В’ячеслав.

Повернення до себе…

Повернення до нормального життя потребує зусиль. Йому самому знадобилося близько пів року, щоб емоційно стабілізуватися. І навіть попри підтримку родини, фахівців і друзів, сильне бажання жити – шлях був непростим.

Особливу роль у реабілітації відіграли не лише близькі та спеціалісти, а й… «Улянотерапія». Так жартома Вячеслав називає доньку своєї реабілітологині Ірини Литовченко – маленьку Улянку, яка стала джерелом щирої радості. «Вона просто обіймає – і ти вже інакше дивишся на цей день», – усміхається він.

У його погляді – рішучість, віра в людей і бажання бути корисним. «Ми робили тяжку справу, – наголошує поліцейський. – Ми заслуговуємо на повагу. І на те, щоб жити далі, розвиватися та йти в ногу з часом».

Серед планів на новій посаді: особиста робота з ветеранами; участь у ветеранських заходах і програмах; навчання та опрацювання нормативної бази; співпраця з медиками, психологами, громадськими організаціями; розвиток інформаційної підтримки; мотивація побратимів до повернення в соціальне життя.

За словами Вячеслава Яська, у Полтаві зараз багато можливостей для ветеранів, військових та правоохоронців, які зазнали поранень: 

«Є басейн, тренажерні зали, волейбол, концерти, театри – усе, щоб допомогти вийти зі стану негативу. Я впевнений, що власним прикладом зможу мотивувати хлопців долучатися до цих активностей».

Віра в те, що його досвід потрібен, надихає. «Моя місія – допомогти іншим знайти себе після війни», – каже Вячеслав. І ця фраза – не гасло. Це життєва позиція людини, яка пройшла крізь пекло й вирішила не зупинятись.

Відділ комунікації поліції Полтавщини