У складі штурмової бригади ЗСУ Дмитро Литвиненко нищив окупантів у найгарячіших точках фронту. На його шляху були тяжкі ближні бої з ворогом, взяття російських військових в полон, а також болючі втрати товаришів. Наразі чоловік працює помічником оперуповноваженого Запорізького райуправління поліції та прагне забезпечити надійний тил для побратимів.

24-річний поліцейський родом з Оріхівщини. Після строкової служби в загоні морської охорони Державної прикордонної служби України Дмитро Литвиненко подав анкету на конкурс до поліції, бо прагнув захищати громадян та відстоювати справедливість. На початку 2022 року він вже почав проходити ВЛК, але розпочалась війна, яка змінила все. 

«Повномасштабне вторгнення застало мене вдома. Спочатку я не повірив, думав що це - чергова провокація. Зв’язавшись з товаришами по службі, дізнався, що в Енергодарі за вікном російські Z-ки та зрозумів, що це не фейк. Тоді ж швидко з’ясував, що в Оріховському воєнкоматі місцеві готуються до відбиття ворожого наступу та формують тероборону. Ми із зятем одразу приїхали туди та отримали зброю. Після цього, разом з іншими добровольцями перекрили дорогу й почали зводити укріппункти», - згадує Дмитро.

Першим завданням молодого військового з позивним Морпіх стала охорона залізничного моста в районі населеного пункту Мала Токмачка. Там, неподалік, перший бій взяв на себе підрозділ нацгвардійців. Добровольці стояли на другій лінії оборони на випадок, якщо прорвуть першу й були рішуче налаштовані «зустріти» російську колону. 

У березні 2022 року Дмитра мобілізували в окремий батальйон спецпризначення ЗСУ «Дике поле». 

«Перші декілька днів моя бойова бригада виконувала завдання зі спостереження та виявлення противника поблизу Оріхова. Коли ворог зосередив велику кількість вогневих засобів, то почав цілеспрямовано нищити наші мирні населені пункти. Тоді я навіть не міг уявити, яке пекло на мене чекатиме опісля, на Донеччині», - розповідає поліцейський. 

На запорізькому напрямку Дмитро отримав першу контузію. російський дрон-розвідник виявив місце дислокації його підрозділу й окупанти вдарили по ньому ракетою. Тоді, на щастя, всі вижили, проте не обійшлося без поранень, які «відгукуються» й досі. 

Навесні 2023 року підрозділ, у якому служив Морпіх, відправили на авдіївський напрямок. Там бойові обставини значно відрізнялася – окупанти наступали одразу з декількох боків, запеклі бої не вщухали. 

«Ми штурмували малими тактичними групами та вели ближній вогонь по противнику. То був наче полігон смерті - ворог зазнавав великих втрат, але й ми втрачали своїх побратимів. Морально було дуже важко, особливо, коли одразу не можеш забрати полеглих товаришів із поля бою. Досі, коли лягаю спати, то перед очима спливають ці жахливі моменти», - ділиться спогадами правоохоронець.

Під час атаки на ворожі позиції Дмитро Литвиненко разом із побратимами взяли в полон чотирьох росіян. Проте згодом прийшлось відбиватися від вагнерівців, які вночі пішли в наступ. Їх супроводжувала артилерія, міномети та три безпілотники, які скидали смертоносні боєприпаси. Розуміючи серйозність ситуації, Морпіх звівся над окопом та почав вести вогонь з кулемета, отримуючи підказки від побратима, який в цей час спостерігав за ворогом у тепловізор. В якийсь момент поруч влучив ворожий снаряд і хлопців відкинуло вибуховою хвилею. 

«Мене врятувала каска, однак сильно контузило. Дзвін у вухах, запаморочення в голові, повне нерозуміння того, що відбувається. Потім знову удар і в нас двохсоті та трьохсоті...Тоді я зрозумів, що нас чекає або смерть, або полон. Бажання вижити перебороло страх і ми змогли дістатись до наших позицій», - розповідає капрал поліції.

У тяжкі моменти, коли над Дмитром нависала тінь смерті, він пам’ятав, що вдома на нього чекає любляча родина й ці думки надавали сил. До того ж під час повномасштабного вторгнення у нього народився синочок Матвій. Майже рік тому боєць звільнився з військової служби за сімейними обставинами та разом із сім’єю виїхав за кордон. Але невдовзі родина Литвиненків повернулась на Батьківщину. 

«Війна – це катастрофа, яка перевертає з ніг на голову не тільки життя людини, а і її душу. Попри законну можливість жити у будь-якій країні, я - тут, продовжую служити українському народові. Саме в поліції я знайшов можливість реалізувати своє прагнення захищати громадян, а також зробити максимум, аби забезпечити надійний тил для своїх побратимів».

Сьогодні Дмитро працює помічником оперуповноваженого в Запорізькому райуправлінні поліції та паралельно здобуває вищу освіту, щоб професійно розвиватися. Всі складнощі служби поліцейський сприймає як належне, а в колектив влився легко, адже жити «за уставом» йому не звикати.

Відділ комунікації поліції Запорізької області