Творці історії. Щоденник. Хорват: найбільше боявся, що мене будуть називати одноногим флінтом. Історія слідчого Олександра Смірнова

Історії мають імена.
Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров’ю на своїй землі…
Ці слова Ліни Костенко - про нас, українців. Про тих, хто століттями виборював свободу. Про тих, хто сьогодні тримає небо, землю, міста і серця.

Міністерство внутрішніх справ України продовжує спільний проєкт “Творці історії. Щоденник” разом з РБК-Україна: історії захисників  та захисниць системи МВС у форматі розповіді від першої особи через їхні думки, спогади та особистий досвід.

Нацгвардійці, поліцейські, рятувальники, прикордонники, ветерани і ветеранки є творцями сучасної історії України, Європи та світу. Важливо вже зараз фіксувати їхні оповіді. Ділитися емоціями та портретами наших героїв, аби краще зрозуміти і усвідомити реалії нашого сьогодення та максимально зберегти цей дух часу, суспільні настрої та особисті переживання для нащадків.

Історія Олександра Смірнова - про життя: характер і людяність, про службу слідчого з Миколаївщини, про бої та поранення. В ній щире зізнання і нагадування про те, що за кожним підрозділом, за кожною операцією стоять люди з власними страхами, мріями і прагненням робити добро .

На фронт Олександр пішов у званні лейтенанта, повернувся - старшим лейтенантом. Але мріє про капітана…

Дитинство. Юність. Перші мрії

Я народився 12 липня 1999 року в Новому Бузі, на Миколаївщині. З дитинства вирізнявся серед своїх однолітків допитливістю і впертістю. Дитинство і юність минули в селі Симонівка, де кожний день був сповнений пригодами. Вулиця формувала характер і світогляд.

Моя родина завжди цінувала прості, але важливі речі: працю, навчання, відповідальність. Навчався у Вільнозапорізькій ЗОШ. В якійсь мірі був лідером. 

Ми з старшокласниками грали у футбол. До 5 класу досить непогано вчився… А потім…(посміхається).

Формування характеру 

Саме цей досвід сформував відповідальність. Коли прийшов час обирати професію, я чітко знав, ким себе бачу. Я обрав  службу… в поліції.

Після закінчення школи вступив до Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ на факультет досудового розслідування, за спеціальністю «Право». 

Навчання було складним, але цікавим. Чотири роки університету дали мені не лише знання, а й дисципліну, вміння аналізувати, робити висновки й працювати у команді. Після закінчення університету у 2021 році повернувся до рідної Миколаївщини, де став слідчим у Баштанському райвідділі поліції.

Служба в поліції - це не просто робота - спосіб життя. Як слідчий я щодня стикався з історіями людей, які опинилися в складних, іноді трагічних ситуаціях. Моє завдання - відновити справедливість, знайти правду і захистити тих, хто сам не може цього зробити.

Іншими словами, бути слідчим – це бачити, перш за все, правду там, де інші її не помічають. Брати відповідальність за долю людей, навіть коли це важко. Служба формувала і відточувала характер щодня: терпіння, увагу до деталей, вміння слухати і чути.

Початок “повномасштабки”

З 24 лютого 2022 року моє життя, як і всіх українців, різко змінилося. Я мав заступати на чергування. Розбудив телефонний дзвінок начальника. Від нього я дізнався про початок “повномасштабки”. 

Насправді, війна увірвалася в моє життя двічі: спершу під час АТО, потім - повномасштабне вторгнення, яке охопило всю країну. 

Вагань не було: швидко зібрався і пішов на роботу. На власні очі побачив, як моє містечко змінює поведінку: на вулицях був хаос. Довгі черги в магазинах, з полиць зміталося все. Тоді ж пішли перші ракети. Я вже тоді зрозумів, що життя більше ніколи не буде звичайним.

Бої під Баштанкою

У перші дні я перебував у секторі оборони біля райвідділу поліції. Баштанка піддалася атаці російської колони. Насправді, бої під цим населеним пунктом були для всіх випробуванням. Вони були складними.Місцевість була мінімально пристосована для оборони: відкриті поля, обмежене прикриття, щоденні обстріли.

Першими опір дали хлопці з територіальної оборони, але загинули. Я опинився у безпосередньому бою, коли на мене набігли двоє окупантів. Потім українська авіація відпрацювала по колоні, а ми продовжували патрулювати, ловити мародерів і документувати наслідки обстрілів. Довелося швидко навчитися працювати під постійною небезпекою.

Після деокупації траси на Кривий Ріг ми з колегами знаходили окупантів у посадках. Багатьом із затриманих було по 18–19 років, вони виправдовувалися і говорили, що не знали, куди їдуть. 

У Березнегуватому працював всього один слідчий у районі. Після того, як я приїхав, ми почали працювати разом. Обстріли були постійні, прилітали десятки ракет. Моя робота тривала безперервно. Я забув, що таке вихідні. 

Саме тоді я познайомився з Геннадієм Столбою. Я розумів, що скоро це не закінчиться і ми разом приймаємо рішення йти на фронт: воювати в окрему штурмову бригаду. 

У 2023 році ми подали рапорти й пройшли відбір у штурмовий полк. Відбір був складним: пятиденні марші з рюкзаками, фізичні випробування, вправи на витривалість. Пройшовши їх, я був  спочатку зарахований до штурмового полку «цунамі» штурмової бригади «Лють», а вже в кінці 2024 року перейшов до сталевого батальйону «Тавр» окремої штурмової бригади “Лють”.

Отримав позивний Хорват. Насправді Хорватом мене називали ще за курсантських часів. Любив я футбольну збірну Хорватії (посміхається).

Розумієте, коли почалася війна, вибір став ще більш складним. Прийшло усвідомлення того, що лише документуючи події і розслідувавши злочини, я не можу захистити тих, хто поруч. І цей момент став переломним - я взяв зброю до рук.

Я не прагнув війни, але коли вона прийшла в наш дім, зрозумів: якщо не я - то хто? Якщо не зараз - то коли?

Бойові будні на фронті

Пам’ятаю все від перших виходів і нічних марш-кидків з БК та пораненими до навчання у бойових умовах з досвідченими військовими 80-ї бригади. Я вчився і набирався досвіду бойового на фронті. Це Донеччина. Там я вивчив  міномет 120-го калібру, працював з гранатометом МК-19 - займався снайпінгом з гранатомету та брав участь у бойових патрулюваннях, захищав цивільне населення та координував дії з досвідченими військовими тієї ж 80-ки.

Поранення та відновлення

5 вересня 2025 року неподалік Костянтинівки я отримав важке поранення ноги. Уламки ворожої міни пошкодили артерію та нервові пучки, внаслідок чого довелося ампутувати кінцівку.

Мене евакуювали. Вже в Дружківці прооперували. Потім транспортували до госпіталя в Києві. Лікування, реабілітація. Готують до протезування. Чесно, я вже не дочекаюся цього моменту.  

Я скажу так: якби важко не було, не можна здаватися. Мені дає крила моя сім’я: дружина і донечка.

Надійне плече

Усі випробування були б неможливими без дружини Анастасії. Вона в мене бойова і запальна жінка. Завжди була поруч, підтримувала у складні моменти, допомагала відновлювати сили після повернення з фронту. Її мудрість і спокій давали і дають сили стати на ноги. З моєю дружиною неможливо втратити віру в майбутнє, в себе. 

У госпіталі я вже 4 місяці.  З своїми дівчатками спілкуємося щодня по відеозв'язку. В нас є донечка Емілія. Їй 1 рік.

У розпал бойових дій саме сім’я була моєю мотивацією. Завдяки сім’ї відновлювалися мої сили і я був зосередженим у найнебезпечніших ситуаціях на фронті. Щоразу, коли виходив на завдання, думав: треба повернутися, щоб побачити, як сміється моя донька.

Я люблю, щоб моя дружина мала гарний настрій. Обов’язково балую її подарунками, сюрпризами.  Я можу подзвонити знайомій, щоб вона зробила букет і таксистом передати квіти. 

Я дорожу і ціную довіру і взаєморозуміння.

Про дружбу

Друг - це… як-то говориться, дружба пізнається в біді.Так от, коли я працював слідчим, друзів було багато. Коли пішов в бойовий підрозділ, деякі мене не зрозуміли, деяких почав не розуміти я. Змінилися погляди на обставини. 

Єдине що я ніколи не робив і не зроблю - це роздавати поради і дорікати. Ніколи нікого не гнав на передову. І нікому не бажаю пройти ці всі моменти, що проходили мої колеги, що пройшов я.

Поруч залишилися бойові побратими. От, наприклад, Сашко (Курт) був моїм першим вчителем, який навчив мене працювати з гранатомету. Потім, коли перейшов в батальйон «Тавр» ми почали з ним працювати на мінометі в одній команді. Саме він врятував мене, мою ногу і зробив так щоб частину ноги ампутували по мінімуму. Я  йому дуже вдячний за це!

В дружбі для мене важливі чесність і прямота.

Департамент комунікації МВС