Цю весну ми зустріли по-особливому: для бійців стрілецького батальйону і їх рідних влаштували атмосферну фотосесію, яка точно запам’ятається на все життя
17-річна Олена фотографувалась з своїм татом – майором поліції, 42-річним Василем Вітром. Боєць минулого року отримав тяжкі поранення, але нарешті став на ноги. Олена каже, що гордиться тим, що її батько долучився до захисту країни.
«Однак коли минулоріч його привезли в Луцьк фактично нерухомим, це було дуже незвично, бо тато завжди активний, усім допомагає, а тут він просто лежить і не встає. І при цьому він говорив: мої хлопці там, а я тут лежу. Тобто рвався в бій навіть маючи такі тяжкі поранення. Мама була з ним день і ніч, ми з братом теж намагались відвідувати якнайчастіше», - пригадує донька. Нині Василь ще на лікуванні, однак невдовзі буде виписуватись та планує продовжити службу.
Назарові і Марії по 26 років, обоє – капітани поліції. Молоді люди разом навчались на поліцейських, зустрічатись почали в 2019 році. Перед тим, як приєднатись до лав стрілецького батальйону, Назар Півень працював у слідстві Луцького РУП. На Сході минулого року отримав поранення від влучання FPV. Марія ділиться, що переживала за хлопця дуже сильно. Нині, коли є нагода, проводять час разом та невдовзі планують одружитись.
А от пара Вероніка і Петро Любчики - подружжя уже 7 років, хоча знають одне одного понад 16. Познайомились також на службі, в Луцьку. Нині Вероніка служить в одному з управлінь ГУНП, а Петро – начальник вибухотехнічного відділення у стрілецькому батальйоні. Молодим людям лише по 32 роки, але Петро на війні - з 2014. Вероніка ж – надійний тил і завжди чекає коханого з теплом та усмішкою, підтримує та допомагає.
Володимир та Оксана Криськи виховують двох донечок Аню і Уляну, яким 4 та 11 років.
Дружина розповідає, що Володимира витягнути на схожий захід було нереально, а тут він сам погодився і сказав, щоб готувались до фотосесії. «Це був «червоний» день в календарі», - усміхається Оксана.
Попри отримані травми в минулому році й досі не до кінця відновлені пальці лівої руки, боєць знову повернувся до служби в стрілецькому батальйоні. Тоді, навесні 2025 року, він з іншими понад 40 діб перебував на позиції і не виходив на зв’язок.
Дружина щодня телефонувала до колег-поліцейських і цікавилась, як Володя, чи не вийшов на рацію. Ті дні очікувань були найжахливішими, саме тоді припав і Великдень, який сім’я відзначила без чоловіка і тата. Врешті, боєць повернувся і пройшов курс лікування й реабілітації. Нині, коли приїжджає додому зі служби на день-два, дочки від нього не відходять, особливо менша. Цінують разом кожну мить.
Під час фотосесії емоції були неймовірними, адже через службу і реабілітацію та лікування бійці не завжди мають достатньо часу для найрідніших. Тепер вони отримають чуттєві світлини як нагадування про те, що наші ветерани – цінні для своїх колег і близьких.
Поліція Волинської області
