Три поранення, штурми та дрони: історія бійця «Цунамі» з окупованого Сватового

Володимир Євчук на псевдо «Чук» — боєць штурмового полку «Цунамі» бригади «Лють». До повномасштабного вторгнення він служив у поліції на Луганщині. Після окупації рідного Сватового виїхав із міста, повернувся до своїх побратимів, а згодом долучився до штурмового підрозділу.

За час повномасштабної війни він пройшов Кліщіївку, Вовчанськ, Торецьк та інші гарячі напрямки, тричі був поранений, облаштовував позиції під обстрілами, втрачав побратимів. Згодом перейшов у підрозділ безпілотних систем — і тепер керує дронами на передовій.

Війна для нього — це постійне навчання, зміна тактики й технологій, втрати та повернення до строю. Але за цим бойовим досвідом — особиста історія людини, яка залишила рідне місто через окупацію і тепер мріє повернутися до нього. Володимир хоче побачити очі тих, хто чекав на російську окупацію, і зробити все, щоб його діти ніколи не пройшли його шлях.

Про бойовий досвід, втрати, нову роль на фронті та те, яким він уявляє повернення на Луганщину, Володимир Євчук розповів виданню SD.UA

З окупованого Сватового — назад у стрій

Ви родом із Луганщини й до повномасштабного вторгнення служили в БПОП. Як для вас змінилася війна після 24 лютого 2022 року?

Я зі Сватового, починав працювати у поліції помічником дільничного інспектора міліції, у 2007 році перейшов у «Грифон». А в 2015 році нас перевели у Батальйон поліції особливого призначення. Ми виконували різні задачі, зокрема зачищали населені пункти у прифронтовій території.

Щодо початку повномасштабного вторгнення, то це було неочікувано, я відчував страх за родину та близьких. У мене якраз на той момент молодшому сину було трохи більше року. Незрозуміло було, як та що робити далі. Ми з дружиною одразу вирішили виїжджати, але у мене на той час була робота у Сватовому. Через це ми ще залишалися там навіть коли місто вже окупували.

Як вдалося виїхати з окупації?

Виходили на свій страх і ризик. Я не взяв жодної своєї речі, яка могла б видати, хто я на блокпостах ворога. А вони вже стояли тоді всюди, а по вулицях загарбники їздили на машинах. Ми з дружиною взяли тільки основні речі, переважно для наших дітей. На щастя, на блокпосту вони не сильно оглядали автівку, дивилися на дітей, зазирали у багажник. І ми змогли виїхати з окупації. Але було страшно, бо поруч родина, а ти не знаєш, що вони можуть зробити.

У Дніпрі я приєднався до свого підрозділу, який знаходився на той момент там. Згодом ми повернулися виконувати завдання на Луганщину. Це була оборона міст, робота на блокпостах, затримання, допомога місцевому населенню, евакуація, охорона мостів, зокрема того, який з’єднував Сіверськодонецьк з Лисичанськом.

Перший штурм: втрата, поранення — і повернення

Згодом ви перейшли в об’єднану штурмову бригаду Національної поліції України «Лють». Як приймали це рішення?

Звісно, ми розуміли, що мова про штурмовий полк, що будуть не ті задачі, які ми мали до цього. І до яких ми були готові, бо постійно тренувалися, навчалися та практикувалися. Тут був інший вектор, безпосередньо бойова робота. Порадився з дружиною, з побратимами та доєднався до «Люті».

Ви пройшли Кліщіївку, Богданівку, Часів Яр, Вовчанськ, Торецьк. Який із цих напрямків найбільше змінив ваше уявлення про сучасний штурм?

Ми починали з Кліщіївки. Тоді це були наступальні, штурмові дії, бо зараз переважно мова йде про оборону. От саме тоді, мабуть, й змінилося уявлення. Ти чітко розумієш, що йдеш на ворога, а не чекаєш його на підготовлених позиціях. Треба було зібрати волю в кулак та йти відбивати нашу територію. Звісно, з плином часу ті події відчуваються легшими, ніж ті, які ми переживаємо зараз. Тоді ще не була така дронова активність, аеророзвідка була не так розвинена. Зараз набагато складніше зайти на позицію чи вийти згодом з неї. Бо з повітря тебе з усіх сторін можуть побачити та завдати ураження.

Чи правда були ситуації, коли бійці ображалися, що не потрапили на бойові виходи?

Так! Пригадую Кліщіївку, коли були перші виходи, хлопці, які лишилися у пункті розташування, ображалися, що пішли на бойові не вони. Але «пригод» вистачило всім, багато побратимів отримали поранення.

Кліщіївка увійшла до переліку наших визвольних операцій, але там були й перші жертви. У вашому полку теж були втрати?

Так, там на моїх очах загинув побратим на позивний «Смайлик». Завжди важко згадувати такі моменти. З нашої групи я та двоє моїх побратимів були поранені. Це було моє перше поранення.

Якщо ви готові говорити про це, розкажіть, що сталося.

У нас було дуже ретельне планування з командиром роти, нам надавали карти, знімки із розташуванням підвалів. Кожен боєць мав розуміння, з якої сторони підійти, як діяти, був прорахований кожен крок. Але це війна, і картина змінюється щодня. І коли ти доходиш до сектора, там вже може бути зовсім інший рельєф через значні руйнування. Заходили ми в основному вночі. Під час штурму, а він виявився важкий, нам дісталася вулиця, до якої від нашої вихідної точки до пункту призначення треба було пройти по чистому полю 300 метрів. Жодного будинку чи бодай якось можливого укриття. Ми ходили вшістьох двійками. Я йшов у другій двійці, ми дісталися до стінки, як було сплановано, хлопці стали крити сектора, прикривати побратимів, яким треба було дійти до підвалу та закинути туди гранату. І під час цих дій кулеметник противника розстріляв «Смайлика», я був у десяти метрах, бачив все, але не мав можливості навіть наблизитися. Я отримав поранення від артобстрілу, який відкрили по нас згодом. Ми з ворогом були зовсім поряд – я по одну стінку, він по другу. Між нами 5 метрів, ми перестрілювалися, на мене падали їхні гранати. По часу, здавалося, це було нескінченно. Все поле, через яке ми мали відходити, було вкрито снарядами. Я хлопцям сказав поки не йти, бо ми б там лишилися всі. Ми продовжували вести бій, поки не поранило. Тоді нам дали команду на відхід. Отак, як ми відпрацьовували на навчаннях, так і відходили. «Фіксик» лишився прикривати нашу групу. І під час цього його також поранило артилерійським пострілом у ногу.

Вдалося відновитися після поранення?

Так, було відновлення. Бо важко після кожного поранення, а їх у мене три, повертатися та налаштуватися знов на війну. Але завдяки хлопцям-побратимам ти стаєш у стрій та продовжуєш виконувати завдання.

Наступного разу ми заходили вже у Вовчанськ на Харківщині. Там теж було не дуже легко.

Вовчанськ: бігти вперед, коли страшно

У Вовчанську вам довелося проходити міст під вогнем. Що відбувається в голові бійця в момент, коли він розуміє, наскільки великий ризик?

На тому мості дуже багато лишалося хлопців, він постійно під вогнем противника. Вони знали, що ми заходимо через нього, а у нас не було інших варіантів. Пам’ятаю оце відчуття: ти вийшов на міст, несеш за собою важкий рюкзак, броню, зброю, і здається, ніби ти біжиш так швидко! А насправді ти його насилу перебігаєш, адже важко фізично у такому обладнанні.

Що стосується налаштування, то я одразу приїхав з розумінням того, що треба робити. Також ми заходили з хлопцями, яких нам прикомандирували, а я на той момент вже виконував обов’язки заступника командира взводу, тож не можна було показувати розгубленості чи, тим більше, страху. Я хвилювався більше за побратимів, які вперше туди заходили та ще не знали, що їх чекає. Їх треба було вести за собою. Тож ніколи було про щось думати, окрім задач, чи якось окремо налаштовуватись.

Друге поранення було там?

Поранення отримав безпосередньо на позиції потім. Але знов відновився, з мене дістали ті уламки. Вилікувався і приїхав до хлопців, яких тоді вже перевели на Покровський напрямок. У нас хлопці дуже веселі, до них приїжджаєш та швидко налаштовуєшся.   

Ви бачили ситуації, коли ворог використовував газ, випалював посадки. Розкажіть про це.

Вороги як таргани лізуть, їм неважливо, скільки їх дістанеться живими. Вони відправляють групу, з них один якщо десь дійшов, то добре. І вони знов і знов йдуть. Беруть кількістю. Якщо вони бачать позицію, то туди летить все. Не шкодують зброї. Якщо не можуть вибити з позиції, то вдаються до газових атак, скидають хімічні речовини, запальнички, підпалюють будинки та позиції. Вони лишають випалену землю.

От зараз випалюють багатоповерхівки. Наразі вони змінили тактику із безпілотними системами – розвідронами не долітають до наших позицій і використовують FPV як коригувальник тих самих КАБів, також продивляються позиції. Коли закінчується заряд батареї, вони просто обирають будинок, б’ють по ньому та підпалюють. Від вибуху він горить. Так вони йдуть будинок за будинком.

Коли окрім ями ніде було ховатися

У Торецьку вам доводилося облаштовувати позиції буквально в ямі, розширюючи її молотком. Як виглядала ця робота під постійною загрозою?

Ми поміняли хлопців, і поруч цілих будинків вже не було. Але був звичайний гараж з оглядовою ямою для ремонту машин. Коли ми зайшли, він був просто накритий шифером. Ми там знайшли зубило та молоток. І протягом не одного дня по всьому гаражу зі всіх сторін вирубували шлакоблок і робили бійниці, щоб спостерігати за ворогом та знищувати. Окрім ями, ніде було ховатися. То ми її почали розкопувати, робити укриття. Тоді нам нашими «вампірами» скинули сокиру, бо ми докопалися до такої глини, яку вже неможливо було копати. І ми по черзі рубали, углиблялися, робили нішу для відпочинку від чергувань. Уявіть, ми накопали 43 мішки землі! Знайшли підручний матеріал – прути, накрили цю яму, а зверху мішками облаштували укриття.

Знаю, що робота була не дарма. Навіть коли нас поміняли, то розповідали, що суміжні підрозділи довго тримали оборону в цьому гаражі.

А от коли заходили на лінію у Птичому облаштовувати позиції у посадках для оборони нашої роти, то ми робили три дні бліндажі. Тягали ліс, накривали й ось одного дня нам кажуть, що треба закінчувати ці роботи та займати оборону. Ми з кількома хлопцями лишилися прикрити відхід. Це тривало протягом дня. Слава Богу, ніхто на нас не йшов. І потім ще півтора кілометра пішки ми виходили та виносили наше майно. Нам визначали точку, де нас мала забрати машина. І ми в трубі під автошляхом, а було нас восьмеро, пару годин чекали.

Чи правда, що був момент, коли Торецьк тримали сили саме поліції?

Коли я там був, наша лінія оборони стояла так – зліва перший батальйон, потім там був «Тавр», по правий бік були «Луганськ», «Сафарі». Тому, наскільки я знаю, оцю всю лінію оборони від заводу тримали сили поліції. Якийсь один підрозділ ЗСУ був у районі заводу. Потім нас змінили вже стрілецькі батальйони поліції.

Від штурму — до дронів

Де отримали третє поранення?

Наш батальйон перевели у сили вогневої підтримки, де був невеличкий взвод БПЛА. У нього я і потрапив. Багато хлопців зі штурмовиків, піхоти перенавчалися на роботу з безпілотними системами чи мінометами. Вчилися дуже швидко. Я на одній позиції біля Клебан-Бицького водосховища отримав поранення, коли за допомогою FPV вороги підпалили наш бліндаж. Уламками мені посікло ноги.

Нова діяльність подобається більше?

Спочатку це здавалося дуже складним. Ніби густий ліс. А зараз, коли це стало роботою, коли ти занурився у процес, вже не так і складно. Подобається, бо ти розвиваєшся разом із технологіями, не стоїш на місці.

Ви пройшли війну в момент, коли дрони радикально змінили поле бою. Як вони змінили роботу штурмовика?

Якщо говорити про взвод БПЛА, то навички змінилися кардинально. У штурмовиках ти зі зброєю маєш пройти велику відстань, наприклад. А тут тобі треба розбиратися у технологіях, а вони не стоять на місці. Спочатку ми вивчали це з нуля. Зараз ми приїхали на виконання бойових завдань на Костянтинівський напрямок і технології вже змінилися. І це попри те, що й на відновленні ти ж теж вивчаєш все. 

Сьогодні ті навички, які лишилися у мене після штурмовика, дуже допомагають, коли ти заходиш у сектор. Зараз логістика через дронів-«ждунів», які сидять на дорозі та яких не бачать наші перехоплювачі, дуже страждає. І от коли треба йти на позиції, тобі треба дивитися під ноги, бо мінується зараз все за допомогою БПЛА саморобними вибуховими пристроями, і ще до того треба контролювати небо. Необхідно розбиратися у звуках, бо кожен з дронів має своє звучання.

Які навички сьогодні є критично важливими для штурмовика, якого відправляють на позицію? Що, на вашу думку, молодий боєць має зрозуміти ще на навчальному полігоні, щоб на першому бойовому виході не вчитися найдорожчою ціною?

У штурмовика мають бути відточені навички медицини, бо від того, як ти надаси допомогу собі чи побратимам, залежить багато. Треба розбиратися у мінуванні. Зайвого не чіпати. Треба знати, як заховатися від FPV.  Також важливі заходи особистої безпеки та поводження зі зброєю. Навички пересуватися від укриття до укриття та вміння не впасти у ступор, а знати, що робити у бою. Розуміння, що робити при атаці БПЛА.

Як у «Цунамі» сьогодні навчають штурмовиків за стандартами НАТО? Що саме в цій підготовці відрізняється від того, як вас навчали раніше?

Про війну за кордоном інше розуміння, переважно вони мають досвід у пустелях і, можна сказати, воюють старими навичками. Коли пішла авіація, артобстріл, потім танки, а згодом піхота. А зараз такого немає. Сьогодні діє тактика малих груп, максимум до 6 людей. І то вже буде вважатися, що це велика група. Це необхідно, щоб привертати до себе менше уваги, вміти потайки дійти до позицій. Також удосконалюються безпілотні системи. І всі зміни треба враховувати. Я не попав на навчання НАТО, бо ми мали підготовку до того вже й були задіяні при виконанні задач. Тому об’єктивно говорити про це не можу.

Про родину, Луганщину і повернення

Після всього, що ви пройшли, що сьогодні залишається головною причиною бути в строю?

Ми все робимо заради нашої України, наших родин, наших дітей. Щоб, не дай Боже, вони не проходили те, що зараз проходимо ми. Треба боронити свою землю, на якій ти виріс. Буває, що й від колись близьких людей. У рф у мене багато родичів. Один з двоюрідних братів був військовим на пенсії, і ось він прийшов на мою землю зі зброєю «звільняти». А вони ж приїжджали до нас, гостювали, а врешті пішли проти нас. І ось він та двоє його синів загинули у війні.

Ви з Луганщини. Коли думаєте про повернення додому після деокупації, що ви уявляєте?

Той момент, коли ти повертаєшся додому. Є бажання зайти туди, і тим ждунам, які там лишилися, подивитися в очі. Вірю, що цей момент настане.

За матеріалами Штурмового полку "Цунамі" ОШБ "Лють"