Сильний духом, щедрий серцем: у пам’ять про поліцейського Юрія Василиженка, який віддав життя за Україну
Юрій Василиженко був людиною, яка не звикла залишатися осторонь, коли комусь потрібна допомога. Щедрий, витривалий, сильний духом і відданий своїм – таким його пам’ятають рідні, друзі та побратими. Він обрав службу в поліції, а згодом – бойовий підрозділ, аби захищати країну пліч-о-пліч із тими, кому довіряв.
Юрій народився 15 травня 1999 року. Ще з дитинства вирізнявся витривалістю, не боявся труднощів і фізичних випробувань. Рідні згадують його як щедрого хлопця, який не був байдужим до чужих потреб і завжди був готовий поділитися навіть останнім.
Спорт супроводжував Юрія протягом багатьох років. Спочатку він займався тхеквондо, згодом захопився футболом. Навчався на фізкультурному факультеті, однак із часом зрозумів, що хоче спробувати себе в іншій справі. Побував за кордоном, проте зрештою повернувся додому.
Саме тоді батько запропонував йому спробувати себе в правоохоронній системі. У 2019 році Юрій розпочав службу в Національній поліції України – спочатку в Управлінні поліції охорони, а згодом перевівся до роти поліції особливого призначення ГУНП в Закарпатській області.
Завдяки постійним заняттям спортом поліцейський мав хорошу фізичну підготовку, а службові будні давали можливість застосовувати свої навички на практиці. Він із захопленням розповідав рідним про затримання злочинців та роботу підрозділу. Було помітно, що свою справу він справді любить.
У червні 2024 року Юрій зробив наступний крок у службі – долучився до батальйону поліції особливого призначення (Стрілецький) ГУНП в Закарпатській області. Обіймав посаду інспектора взводу № 1 роти № 1, мав спеціальне звання лейтенанта поліції. На бойових завданнях спеціалізувався на роботі з безпілотними літальними апаратами – був оператором БпЛА. Це був свідомий вибір: він хотів бути серед тих, хто безпосередньо боронить Україну. Свій позивний – Луфі – обрав сам.
За час служби Юрій був відзначений на державному рівні: за життя Указом Президента України його нагородили відзнакою Президента України «За оборону України».
Батьки пригадують, що син дуже відповідально ставився до підготовки та забезпечення перед виїздами, а також підтримував суміжні підрозділи донатами, навіть коли власних коштів залишалося небагато. Щоразу, повертаючись із бойових завдань, телефонував додому, щоб повідомити найріднішим, що з ним все гаразд.
Тепер батьки знаходять особливий сенс навіть у, здавалося б, буденних подіях, які нагадують їм про сина. Микола Василиженко розповідає, як одного разу разом із дружиною застряг на автомобілі в болоті.
«Пам’ятаю, в житті навіть було кілька моментів… Я на рівному місці застряг на машині. Тоді я навіть хотів просити дружину, щоб вона допомогла підштовхнути машину. Потім я сиджу і кажу подумки: “Юрчику, ну допоможи мені, будь ласка. Допоможи вийти із цієї халепи, щоб мама не бруднилась у тому болоті…” Після цього я спокійно виїхав із цього болота», – згадує Микола.
Згодом з'ясувалося, що дружина також подумки просила сина про допомогу.
Побратими Юрія говорять про нього як про відповідального бійця, на якого можна було покластися. Він не вагався перед виконанням поставлених завдань, залишався поруч зі своїми та був готовий підтримати в непростий момент. За словами тих, хто служив із ним пліч-о-пліч, Юрій був справжнім альтруїстом: ніколи не шкодував для інших ні часу, ні сил, ні того, що мав сам.
«Найбільше запам’яталося те, що Юра ніколи не відмовлявся йти на позицію. Він завжди виконував те, що мав, без будь-яких заперечень», – розповідає побратим Андрій із позивним Браво.
Для нього Юрій був не просто колегою по службі, а близьким другом і надійним товаришем.
«Для мене Юрка запам’ятався дуже хорошим другом, надійним товаришем та вірним побратимом. Його втрата вдарила по нас дуже сильно. По сьогоднішній день дуже важко згадувати цю втрату», – ділиться Андрій.
10 листопада 2025 року під час виконання бойового завдання на Донецькому напрямку життя Юрія Василиженка обірвалося. Йому було лише 26 років.
За мужність і відданість Україні Юрію посмертно присвоїли звання «Почесний громадянин міста Ужгорода».
Юрія Василиженка поховали на Пагорбі Слави в Ужгороді, поруч з іншими Захисниками України, які віддали життя за свободу та незалежність держави.
Його історія – це історія молодого чоловіка, який умів бути сильним, але водночас залишався чуйним до інших. Людини, для якої свої були не просто поруч, а завжди мали значення.
Юрій Василиженко. Позивний – Луфі. Назавжди 26. Назавжди у строю та нашій пам’яті.
Відділ комунікації поліції в Закарпатській області
