Свій останній бій прийняв у Кліщіївці, прикриваючи побратимів, — пам’яті гранатометника з Вінниччини, бійця ОШБ НПУ «Лють» Бориса Дідура на псевдо Бос
Свій останній бій прийняв у Кліщіївці, прикриваючи побратимів — пам’яті гранатометника з Вінниччини, бійця ОШБ НПУ «Лють» Бориса Дідура на псевдо Бос
26-річний Борис працював ювенальним поліцейським у рідному Тростянці, своє життя присвятив дітям та обороні України. Після деокупації Харківщини у складі зведеного загону вирушив у звільнені села — опікувався дітьми, які пережили війну. Одним із перших у лютому 2023 року став бійцем штурмового полку «Цунамі». Пліч-о-пліч із побратимами тримав оборону поблизу Бахмута. Загинув під час виконання бойового завдання зі штурму ворожих позицій у Кліщіївці на Донецькому напрямку. У нього залишилися дружина Юлія, семирічний син Кирило та батьки.
ВІД ЮВЕНАЛЬНОЇ ПРЕВЕНЦІЇ — ДО ШТУРМОВИКА
Народився правоохоронець 24 квітня 1997 року в селищі Тростянець. Закінчивши Одеський державний університет внутрішніх справ, у 2017-му почав працювати інспектором з ювенальної превенції. Він був тим поліцейським, якого знали і якому довіряли діти. Знав про проблеми кожної родини, допомагав багатодітним, привозив подарунки на свята, віддавав речі та іграшки свого сина тим, хто цього потребував.
Молоде подружжя будувало життя, виховувало сина і мріяло про майбутнє, але втрутилася війна.
«Пам’ятаю, як чоловік прийшов з роботи додому й почав із захватом розповідати мені про новий підрозділ «Лють». Я розуміла, що він мене до чогось готує, так і вийшло — потім просто поставив перед фактом: “я вже записався”. Так було завжди. Він ніколи не вагався, не відкладав щось на потім. Усі поїздки чи відпочинок були спонтанні. Він спішив одружитися, стати батьком — спішив жити», — говорить Юлія Дідур.
ЧОМУ БОС?
Юлія відповідає, що з дитинства батьки називали чоловіка «бос», «босік» — за впевнений характер і наполегливість. Перед тим як Борис мав вирушити на фронт, вони разом обрали йому псевдо, спираючись на цей факт. Сьогодні в будинку родини Дідурів на поличці пам’яті почесне місце займає символічна лялька «маленького боса».
ІСТОРІЯ ОДНОГО БОЮ
До повномасштабного вторгнення «лютівці» виконували різну роботу: хтось служив у відділі статистики, наш Борис був ювенальним поліцейським, інші працювали патрульними, дільничними чи в поліції охорони. Та всі вони залишили свої посади й стали до лав штурмовиків, відчуваючи обов’язок бути на передовій лінії боротьби.
У перший же бойовий вихід Борис Дідур підбив ворожу бронетехніку та разом із побратимами ліквідував 15 десантників. Бій відбувся наприкінці липня 2023 року на Донеччині: російські військові намагалися атакувати зненацька, однак потрапили під прицільний вогонь українських штурмовиків полку «Цунамі».
Дружина каже, що після цього бою у телефонній розмові чоловік емоційно ділився враженнями й зізнавався, що в той момент відчув — він саме там, де має бути.
ОСТАННІЙ ПОСТРІЛ — ЗАГИНУВ ІЗ ГРАНАТОМЕТОМ У РУКАХ
Влітку 2023-го за Кліщіївку точилися запеклі бої. Цей населений пункт — не просто географічна точка на мапі. Для штурмовиків бригади «Лють» він став точкою відліку перших великих успіхів. Саме там вони вступили у своє перше протистояння з ворогом, що значно переважав їх за кількістю. Проте бійці проявили неймовірну стійкість та відвагу. І завдяки їхнім зусиллям у вересні цього ж року Кліщіївка знову стала українською. Але, на жаль, ціна свободи завжди занадто висока.
26 серпня. Штурм. Під час маневру для зайняття вигіднішої позиції Бос залишається в окопі сам. Він вирішує зробити ще один постріл, щоб знищити ворога.
Командир роти полку «Цунамі» Євген Орленко на псевдо Хануман описує той день як моторошний епізод із «Зоряних війн»:
«Відкриваються двері бронемашини — трасери, постійні вибухи, саме пік, і ми розуміємо, що маємо йти в саму середину. Штурмова група рухалася вперед, а Боря прикривав нас із гранатомета. 100 метрів відкритої місцевості, за парканом уже ворог. Противник перехопив ініціативу й застосував газ. Надійшов наказ відійти — мала працювати наша артилерія. Ми повернулися до точки старту, звідки починали штурм, і хлопці повідомили, що Бориса з нами немає».
Підійти до Дідура було неможливо — позицію накривав щільний вогонь. Намагаючись прорватися до нього, Хануман витратив 12 магазинів боєкомплекту, і йому продовжували споряджати нові. Щоб з’ясувати, чи рухається боєць, підняли дрон, але Борис залишався нерухомим — у тій самій позиції, в якій зробив останній постріл. Ще п’ять діб тривали запеклі бої, і лише коли наші підрозділи просунулися вперед, тіло Боса змогли забрати.
ПОСЛАННЯ З ТОГО БОКУ ТИШІ
Після загибелі Бориса побратими передали його телефон дружині. У нотатках було повідомлення, написане перед виходом на штурм. Ці слова чоловіка, що прийшли з вічності, Юлія перечитує щодня:
«Рідненька моя, якщо ти читаєш це повідомлення, значить, мене вже немає. Ми сьогодні йдемо в бій — туди, де ще ніхто не міг прорватися. Ми поїхали в саме пекло. Перед нами хлопці навіть не доїхали до місця призначення. Багато “200” і “300”. Я не хотів тебе засмучувати, я тебе і нашого ангелочка Кирюшу дуже сильно любив і досі люблю. Ви — саме найкраще, що було в моєму житті. Жаль, що так доля розпорядилася. З любов’ю, ваш Боря…».
Найбільше дружина жалкує про те, що мало часу проводили вдвох, та відверто розповідає про випадок, про який ніколи не припинить шкодувати:
«Борис після проходження бойового злагодження мав можливість дорогою на фронт ненадовго заїхати додому, але витратити на цей шлях 5–6 годин. Дуже хотів нас побачити. А мені було його шкода, що він сильно втомлений. І я відмовила чоловіка, сказала — краще відпочинь, поспи. Більше ми не побачилися. Ця година, та хоч і пів хвилини…».
Євген Орленко додає: упевнений у штурмовиках «Люті» на сто відсотків, знає, що ті старанно виконують накази й не відступлять, поки не звільнять від окупантів українську землю. Таким був і Дідур.
«Він був невеличкого зросту, але з великим серцем та харизмою. Вмів жити на повну, брав від життя все, що воно йому давало, максимально отримуючи насолоду», — пригадує Хануман.
Серед своїх «лютівці» не говорять про побратимів у минулому часі, а згадують їх, ніби вони досі поруч і нічого поганого не сталося. Так легше пережити втрату.
Директорка Тростянецької гімназії Тамара Григорівна Задорожна зазначає, що мала честь навчати й викладати історію та правознавство Борису Дідуру:
«Учень, якого ми будемо пам’ятати як ділового, комунікабельного, веселого, був душею будь-якої компанії. Спогади про нього дуже приємні. Дивлячись сьогодні на інших героїв, бачу, що в учнів, які не сиділи на перших партах, не були відмінниками, був той внутрішній стрижень, котрий дав їм силу піти на фронт захищати нас. Повернувся він на щиті, що дуже прикро. Від нашої школи — низький уклін батькам, які його виховали. Кажуть, що людина живе, допоки про неї пам’ятають. І ми будемо пам’ятати, бо завдяки таким, як Борис Дідур, ми можемо навчатися і просто жити».
Начальник поліції Тростянця Максим Яровий, який також служив у «Люті» разом із Дідуром, але в різних підрозділах, зараз опікується родиною поліцейського. Він упевнений, що найменше, що він з колегами можуть зробити для його рідних, — це підтримати: привітати дитину з днем народження, допомогти зібратися в школу, разом вшанувати пам’ять Бориса.
ПАМ’ЯТЬ, ЩО ЖИВЕ
Ім’я Бориса Дідура назавжди закарбоване в Тростянці:
- на його честь названа вулиця, де він жив;
- встановлено меморіальні дошки на будівлі поліції та навчального закладу;
- на Алеї Слави громади серед інших полеглих за Україну розміщене його фото.
За особисту мужність і самовідданість правоохоронець посмертно нагороджений відзнаками Президента України:
- медаллю «Захиснику Вітчизни»;
- відзнакою «За оборону України»;
- почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Хрест Хоробрих»;
- посмертно йому присвоєно спеціальне звання «капітан поліції».
Поліцейський, який у мирному житті захищав дітей, на війні став щитом для побратимів і до останнього подиху боровся за Україну, — тепер у лавах Небесного війська, поруч із тими, хто не відступив і не зрадив.
Ми схиляємо голови перед нашими колегами, які віддали життя в запеклих боях за звільнення Кліщіївки. Їхня відвага, вірність Присязі та самопожертва назавжди вписані в історію та житимуть у пам’яті поколінь і в серцях кожного з нас.
Відділ комунікації поліції
Вінницької області
