Портал в режимі тестування та наповнення
Меню
  • A-
    A+

Спогади про полеглого вінничанина, воїна бригади Нацполіції «Лють» Олега Некрасова на псевдо Лєший

Опубліковано 16 листопада 2026 року о 15:35

...якщо до тебе прийдуть люди в формі 

з листком паперу формату А4 – мене вже немає...» 


55-річний старший сержант поліції, боєць підрозділу РЕБ штурмового полку «Луганськ» ОШБ НПУ «Лють» Олег Некрасов пройшов довгий і славетний бойовий шлях, присвятивши десятиліття захисту України. Загинув поліцейський під час виконання бойового завдання на Костянтинівському напрямку, внаслідок артилерійського обстрілу. Оскільки Олег добре орієнтувався в лісі, любив готувати на вогнищі, а інколи відрощував вуса, побратими прозвали його Лєший. Він був не лише професіоналом своєї справи, а й людиною глибоких інтересів в області історії та археології. Навіть у найнебезпечніших ситуаціях його витримка залишалася непохитною, а рішення – завжди остаточними.

Олег народився 2 липня 1970 року й виріс у Вінниці, в сім'ї простих робітників. Після школи здобув фах слюсаря, пройшов строкову службу, деякий час працював в охоронній системі та спецпідрозділі, а потім, як справжній патріот, приєднався до добровольчого батальйону поліції «Вінниця». Захищати країну почав з 2014 року, коли ворог тільки ступив на нашу землю.



МІЖ ВІЙНОЮ ТА ДОМОМ

За роки АТО/ООС він пройшов найгарячіші точки сходу: Попасну, Гірське, Золоте, Станицю Луганську. Виконував складні завдання з контрдиверсійної боротьби та стабілізаційних заходів. Повномасштабне вторгнення застало воїна на Донеччині, де він тримав оборону Бахмута у складі зведеного батальйону «Еней». Навесні 2023 року боєць вступив до лав штурмового полку «Луганськ». Разом із побратимами брав участь у важких боях за Курдюмівку, Кліщіївку, Часів Яр, Григорівку, Богданівку та Торецьк. За плечима – небезпечні завдання, втрати й випробування.

Про пережите на фронті майже нічого не розповідав рідним, оберігав. Просто відповідав: «Вам цього знати не треба». А, щоб заспокоїти, додавав: «Я тут, щоб війна не постукала в наш дім».


«За всі ці роки, що чоловік воював, я від нього чула тільки дві розповіді – як вони під вогнем витягували важкопоранених, і все. Він хотів страшні спогади залишити там, а вдома повістю перемикався на сім’ю», – згадує дружина Алла Дриманова.


ТРИ ДОНЬКИ І ОДНА ВЕЛИКА ЛЮБОВ 

Дружина додає, що понад усе Олег любив своїх трьох донечок і Україну. Саме заради них він продовжував службу й щодня ризикував.

Кожна ротація ставала для близьких справжнім святом. Алла готувала улюблені страви коханому, а він допомагав матері й тещі з ремонтом, знаходив час для домашніх справ і, звісно, для донечок. Особливо радів хвилинам із наймолодшою Оленькою, яку ніжно називав «ізюминкою на тортику». Разом вони ходили по гриби, бували на природі. Саме з таких простих моментів складалося його щастя.

У вересні 2025 року Олег отримав невелику відпустку, щоб побувати на весіллі старшої доньки Валерії, яке відбулося у Словаччині. Він дуже чекав цієї події. Середня донька Ірина, яка мешкає в Канаді, подарувала йому онучку. Побачити маленьку наживо дідусь так і не встиг – милувався нею лише під час відеодзвінків. Та навіть на відстані не приховував радості й жартував, що онучка вдалася в їхню рідню.

«Після війни чоловік планував їздити до всіх доньок і бавити онуків», – із сумом говорить Алла.


ХАРАКТЕР, ЗА ЯКИМ СТОЯЛА НЕЗЛАМНА ВОЛЯ

Андрій Кульченко, хрещений батько наймолодшої донечки, товаришував з Олегом понад 20 років. За цей час вони пройшли чимало, тож Андрій добре знав, наскільки надійним другом він був. За його словами, той завжди відзначався відповідальністю. Особливо переймався майбутнім маленької Олі. Мріяв, щоб вона здобула хорошу освіту, влаштувала особисте життя й була щасливою.

Історія та археологія були не єдиними захопленнями Олега Некрасова. Ще він досконало володів навичками ножового бою та охоче передавав свій досвід іншим.

 Проте колеги цінували його не лише за професійні вміння, а й за людські якості. У їхній пам'яті побратим залишився надзвичайно спокійною, врівноваженою та стійкою людиною. Однак змусити змінити прийняті ним рішення було неможливо. «Я так вирішив» – принципова фраза Лєшого. Алла з усмішкою зауважує, що доньки успадкували цю рису характеру батька, і зізнається, що це її лише тішить. Сперечатися з ними чи намагатися переконати – справа марна: кожна все одно стоятиме на своєму.


Тодішній командир Олега, з яким він пережив найтяжчі моменти «на нулі», а нині заступник командира бригади «Лють» Руслан Гурняк, каже, що Некрасов завжди підставляв своє плече та був, наче кремінь. На нього можна було покластись. Незалежно від того, якої складності завдання, він його виконував.


ТРИ РЕЧІ, ЯКІ ВІН ПРОСИВ ЗАПАМ’ЯТАТИ

Якось у 2022 році під час однієї з ротацій, просто сидячи на кухні з дружиною, Олег сказав: «Послухай мене зараз уважно і запам’ятай три речі. Перше: якщо до тебе прийдуть люди в формі з листком паперу формату А4 – мене вже немає. Друге: якщо тобі повідомлять, що я в полоні – не вір, я застрелюсь, але не здамся. І третє: якщо я буду поранений і розумітиму, що ляжу тягарем на ваші плечі, я себе ліквідую». Але ж чоловік завжди запевняв, що з ним нічого не станеться, а родина свято у це вірила...


НЕВИДИМИЙ ЗАХИСТ, ЩО ДАЄ ЗАХИСНИКАМ ШАНС ПОВЕРНУТИСЯ 

Зима 2026-го. Костянтинівка. Серце Донбасу, яке продовжує битися навіть тоді, коли навколо падає небо. Місто, яке щодня зустрічає ворожий вогонь і все одно знаходить сили прокидатися. Поліцейські штурмового полку «Луганськ» бригади Нацполіції «Лють», які працюють із комплексами РЕБ, здійснюють радіоелектронне прикриття під час евакуацій, ротацій, доставки необхідного на позиції та протидіють ворожим безпілотникам. Їхня робота часто залишається невидимою. Але саме вона допомагає захищати людей та позбавляти противника переваги в ефірі. РЕБи в руках наших операторів – не просто техніка. Це інструмент порятунку своїх. Тому серед воїнів полку чимало тих, хто завдячує Олегу Некрасову своїм життям і може щиро сказати йому: «Дякую, що врятував».




КОЛИ ПЕРЕДЧУТТЯ СТАЄ СТРАШНОЮ РЕАЛЬНІСТЮ

У родині добре знали особливий знак, за яким могли зрозуміти: Олег повернувся з бойового завдання й усе гаразд. Щойно опинявся у відносній безпеці, він надсилав дружині кумедні відео з тваринками. Для когось це були звичайні ролики, а для Алли – найважливіше повідомлення: коханий живий, він на зв'язку, можна хоча б трохи видихнути. За кожним таким відео стояли дні очікування, тривоги й молитви. Востаннє він зателефонував дружині цьогоріч 30 січня.


«Його голос був не таким, як завжди, занадто спокійним. Спитав про кожну з донечок й про мене. Сказав, що вирушає на бойовий вихід», – ділиться спогадами дружина.


Вона й подумати не могла, що ця розмова стане останньою. Як і раніше жінка відраховувала щонайменше п'ять днів, сподіваючись знову почути рідний голос. Але вранці 2 лютого тривога стала нестерпною. Алла описує ці відчуття – наче у грудях от-от щось має вибухнути. Та що відбувалося у цей час на передовій? Хлопці були на позиції й налаштовували обладнання, коли почався артилерійський обстріл. Поряд з укриттям прилетів снаряд – смертельне осколкове поранення хребта отримав Олег Некрасов. Побратими змогли забрати тіло воїна лише через кілька діб. Невдовзі до Алли прийшли люди у формі з тим самим листком паперу А4. Вони ще не встигли нічого сказати, а вона й так все зрозуміла.


ТАТІВ СТОЛИК 

У квартирі родини є особливе місце, яке всі називають «татовим столиком». Щоразу, приїжджаючи додому, Олег складав на ньому свої речі – так, щоб у разі потреби терміново вирушати, нічого не забути. Тепер на цьому столику стоїть його фотографія, а поруч часто спить кішка Ішка. Вона ніби й досі чекає на свого господаря. Адже Ішка завжди відчувала, коли він мав повернутися з ротації: саме в день приїзду заздалегідь займала своє місце на порозі й терпляче чекала на зустріч. А ще дуже сумувала після втрати й рідним знадобився майже місяць, аби виходити кицю й потрохи повернути її до звичного життя.

ВІН НЕ МІГ ПОКИНУТИ СВОЇХ 

«Я дуже просила його вже піти на пенсію. Казала: «Доньки вже дорослі, у них свої сім’ї, залишилося тільки Олю довчити. Може, вже настав час пожити й для себе?». Я так хотіла, щоб, коли у гості приїжджають діти, щоб їх нарешті зустрічали мати й батько. Але Олег не погоджувався. «Я не можу… Там хлопці. Як це я буду тут, у теплі й затишку, а вони там? Людей не вистачає…» – відповідав він. Навіть після складної операції, коли на мене чекала тривала реабілітація і я ще не могла обходитися без сторонньої допомоги, Олег усе одно повернувся на війну, щойно мені стало хоч трохи легше, він знову вирушив туди, де його хлопці», – з болем розказує дружина.

ЙОГО ПРИСУТНІСТЬ – У РЕЧАХ, ЯКІ СТАЛИ НАЙДОРОЖЧИМИ

Цьогоріч Аллі виповнилося 50 років. Звісно, святкувати ювілей без чоловіка вона не могла. Але була одна давня мрія – спільна фотосесія з ним. Жінка не раз просила його про це та у відповідь завжди чула: «Не на часі». Тож молодша донька вирішила зробити мамі особливий подарунок – фотосесію, на якій бодай трішки можна було додати присутності чоловіка й батька поруч. І їм це вдалося. Обидві були у сорочках Олега.

Зараз на руці в Ольги – один із татусевих браслетів. Валерія носить його перстень, а її чоловік Міхал – також браслет, який свого часу йому подарував тесть. Такі прості, але водночас безцінні речі, що зберігають тепло його рук і пам’ять про нього. Міхал дуже поважає українські традиції й щоразу із задоволенням приїздить до України. Він щиро пишається мужністю та героїзмом батька своєї дружини, хоча й шкодує, що доля подарувала їм так мало часу, аби пізнати одне одного ближче. Під час кожного приїзду вони з Валерією обов’язково відвідують могилу Олега, адже пам’ять про нього живе у тих родинних зв’язках, любові та повазі, які він залишив після себе.


ПОДВИГ І ПАМ'ЯТЬ, ЯКІ НЕ ВИМІРЯТИ НАГОРОДАМИ

Олега Некрасова вінничани провели в останню дорогу 11 лютого 2026 року. Попрощатися із ним прийшли рідні, друзі, колеги та побратими. Поховали Олега на Алеї Слави Сабарівського кладовища. Тепер там, серед інших захисників України, спочиває воїн «Люті», який понад усе хотів, щоб війна ніколи не постукала у двері його родини. Для доньок він назавжди залишиться татом, який любив їх понад усе, для Алли – коханим, котрого вона чекала з кожного бойового завдання, а для побратимів – Лєшим, на якого завжди можна було покластися. 

Його мужність і відданість справі були відзначені численними нагородами. За життя Олег Некрасов отримав відзнаки Президента України «За участь в АТО» та «За оборону України», медалі «За оборону м. Торецьк», «Операція Об’єднаних Сил. За звитягу та вірність», «Матрос Кошка», «10 та 15 років сумлінної служби», відзнаку «За оборону рідного краю», нагрудний знак «За службу та звитягу» ІІІ ступеня та орден «Лицарський хрест добровольця». Посмертно його нагороджено державним орденом «За мужність» III ступеня та почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «Комбатантський хрест».


За кожною з цих нагород – роки небезпечних завдань, незліченні ризики та особистий внесок у боротьбу за свободу України. Вічна пам’ять, шана і слава захиснику! Назавжди в строю, у наших серцях і в нашій спільній перемозі.

Відділ комунікації поліції Вінницької області


Outdated Browser
Для комфортної роботи в Мережі потрібен сучасний браузер. Тут можна знайти останні версії.
Outdated Browser
Цей сайт призначений для комп'ютерів, але
ви можете вільно користуватися ним.
67.15%
людей використовує
цей браузер
Google Chrome
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux
9.6%
людей використовує
цей браузер
Mozilla Firefox
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux
4.5%
людей використовує
цей браузер
Microsoft Edge
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
3.15%
людей використовує
цей браузер
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux