Роковини загибелі харківського поліцейського Андрія Матвієнка

Полковник поліції Андрій Матвієнко понад двадцять років працював в органах внутрішніх справ. Його знали як професійного офіцера, принципового керівника, надійного колегу й друга. Це була людина, яка завжди йшла вперед і надихала інших власним прикладом.

1 листопада 2024 року російські війська завдали удару двома ракетами С-400 по центру Харкова. Того дня полковник поліції Андрій Матвієнко отримав несумісні з життям важкі осколкові та вибухові травми. Ще 36 поліцейських зазнали поранень різного ступеня тяжкості.

«Андрій був дуже світлою й доброю людиною. Він завжди дбав про всіх – батьків, сестру, племінниць, ніколи не відмовляв у допомозі, сам приїжджав і вирішував будь-які справи. У нього не було недоліків, які я могла б згадати. Він був надзвичайно розумний, постійно вчився, розвивався, опановував нові технології та вдосконалював свою роботу», – згадує дружина Олена.

Його професія була для нього справою честі й покликанням. Він завжди прагнув робити поліцію кращою, починаючи з себе, та допомагав людям у будь-якій ситуації.

Олена згадує, що Андрій мав чудове почуття гумору, багато сміявся, подорожував і радів життю. У сім’ї панували любов, тепло та спокій, він завжди створював відчуття захищеності.
«Його смерть – величезна втрата для мене і для всіх, хто його знав. Я вірю в Україну, у людей, які, як і він, борються за нашу свободу. І я вірю, що його життя та жертва не були марними, що його приклад продовжує надихати нас триматися й підтримувати одне одного», – говорить жінка.

Колеги згадують, що Андрій прийшов на службу молодим, енергійним, відкритим до всього нового. Він створював у колективі атмосферу взаємопідтримки й довіри, умів бачити потенціал у кожному, мотивував працювати з натхненням.
«Він бачив сильні сторони кожного з нас і вміло використовував це в роботі. Ми поважали його та знали, що не маємо права його підвести»,– розповідає колега Марина.

Андрій Олександрович ніколи не був байдужим до людей. Його улюблений вислів – «Людина понад усе» – став його життєвим гаслом. Він умів вислухати кожного, знайти потрібні слова, допомогти порадою чи справою.

Колега і друг Ігор Зінов’єв розповідає: «Ми не тільки працювали разом – ми дружили. Їздили на рибалку, часто спілкувалися. У найважчі дні війни він завжди дзвонив і питав, чим допомогти».

У робочому кабінеті колеги створили куточок пам’яті, де залишилися речі Андрія – ручки, статуетки, грамоти. Вони кажуть, що ці речі нагадують про нього щодня.
«Ми часто його згадуємо, –– говорить Марина. – Як він нас учив, підтримував і жартував. Ми досі не можемо повірити, що його немає. Здається, що він десь поруч. Ми йому дуже вдячні — за все, що зробив для нас. І сподіваємося, що йому за нас не соромно».

Полковник поліції Андрій Матвієнко залишив по собі не лише професійний спадок, а й велику людську пам’ять. Він був керівником, наставником, другом – людиною, яка любила життя, поважала людей і служила своїй справі до кінця.

Відділ комунікації 

поліції Харківської області