«Присяга дається лише один раз та одній державі — своїй Батьківщині», - поліцейський Луганщини Андрій Петринюк

Поліцейський шлях старшого оперуповноваженого управління карного розшуку ГУНП в Луганській області підполковника поліції Андрія Петринюка складається з численних випробувань. Чоловік пройшов російський полон у 2014 році, втратив дім, а в липні 2024 отримав поранення внаслідок ворожого обстрілу. Наразі правоохоронець лікується після поранення та планує повернутися на службу. Більше про непростий шлях поліцейського далі в інтерв’ю.

- У 2014 році, коли починалася війна на Луганщині та Донеччині, тодішніх міліціонерів, які були проти незаконної влади, здебільшого забирали на «підвал», погрожували їм або ж намагалися схилити до співпраці. Чи спіткала Вас така ж участь?

Два дні мене тримали на підвалі, мордували, інсценували розстріл. Це було у червні 2014 року, я щойно повернувся з Києва додому в Хрустальний, а біля під’їзду на мене вже чекали так звані «казачки» Козиціна: вони приставили дуло пістолета до скроні дитини та сказали, або я їду з ними, або… У мене не було вибору. Привезли на підвал, вибивали інформацію щодо керівного складу міліції, розпитували інформацію, щодо людей, які володіють статками. Я нічого не розказав їм. Тоді вивели на подвір’я та інсценували розстріл. Коли зрозуміли, що я нічого їм не скажу, то почали схиляти до співпраці, мовляв, дамо тобі нормальну посаду, працюватимеш. Бандитизм та повне свавілля — таким я побачив обличчя «руського міра».

- Як Вам вдалося визволитися з полону?

Мене врятували мої рідні. Одразу повезли до лікарні, адже я був виснажений і замордований. Проте полікувалися я не встиг – з’явилась інформація, що мене знову шукають «казачки», аби відвести до свого ватажка Козіцина. Нібито на мене це мало вплинути ефективніше. Часу на роздуми не було: я забрав родину і виїхав з міста. У такі моменти розумієш, що життя одне і Присяга також одна. Я не збирався і не збираюсь зраджувати ані собі, ані своїй рідній країні.

- Що було потім?

Я виїхав на підконтрольну Україні територію та продовжив службу у правоохоронних органах, працював у Рубіжному.

- У 2022-му росія показала весь масштаб своєї жорстокості. Як для Вас розвивалися події вже після повномасштабного вторгнення?

Луганщина у війні 10 років. При Головному управлінні було створено зведений загін, куди увійшли поліцейські різних служб, і ми продовжили виконувати свої обов’язки у прифронтових містах Луганщини.

- Чи змінились Ваші посадові функції після повномасштабного вторгнення?

Я б сказав – розширилися. Окрім безпосередньої роботи, ми доставляли гуманітарну допомогу місцевим мешканцям, евакуйовували населення, підтримували правопорядок, а також затримували мародерів та коригувальників ворожого вогню.

- Що з цього періоду найбільше відкарбувалось в пам’яті?

Поняття зради та відданості. Це ті дві протилежності, які я побачив на прикладі реальних подій та людей. Якщо говорити про зраду, то ми проводили спільну операцію з СБУ з затримання коригувальника вогню — ним виявився місцевий священник. А відданість — це про представника місцевої влади на Сватівщині Віктора Зозулю. Ми разом їздили до Невського і Макіївки з гуманітарною допомогою, де на той час ще були цивільні люди. Ситуація була важка: там постійно працювала ворожа артилерія, літали FPV-дрони та дрони-камікадзе. Ми на власні очі бачили руйнівні наслідки прильотів ракет С-300. Села були вже напівзруйновані. Але попри небезпеку, Віктор вивозив односельців і допомагав тим, хто залишався. Такі люди вражають своєю відданістю.

- Звільнення Харківщини та Донеччини у 2022 році проходило за участю поліцейських, в тому числі й наших луганських. Чи брали Ви в цьому участь?

У звільненні Харківщини брав участь батальйон спецпризначення «Луганськ-1». Я тоді був у його розпорядженні. На територіях звільненого Куп’янського та Дворічанського районів виявляли колаборантів, а також військових рф, які не встигли втекти з прифронтових територій.

- Яку картинку ви побачили на щойно звільнених територіях? Що відчували у цей момент?

Все вщент зруйновано, людей майже не залишилось. Розграбовані, зруйновані домівки. Боляче бачити напівмертве місто, коли знаєш та пам’ятаєш його живим та квітучим. Цікаво, що місцеві розповідали, що під час окупації до них зайшли члени незаконних збройних формувань: це були колишні наші земляки, так би мовити. Так ось в розмовах із місцевими вони казали, що в Україні все ж таки було краще жити. І вони б охоче втекли з окупації. Мені було дивно це чути, звісно.

 - Наразі Ви проходите лікування у Дніпрі після поранення. Де і як ви його отримали?

Ми працювали в Куп’янському районі, в селищі Ківшарівка. Я збирав доказову базу злочинів російських окупантів проти цивільного населення, вже збирався їхати, аж раптом почався обстріл з РСЗО «Смерч». Касетні боєприпаси повністю накрили мою машину. Я дивом залишився живий, але отримав поранення. Будучи ще при тямі, почав шукати укриття, бо машина була геть розбита. Збіг у під’їзд, і слідом за мною ліг ще один пакет «Смерча». Мене контузило, розтрощило руку, її збирали буквально по шматках. Дякувати колегам, які вчасно надали мені допомогу та вивезли до швидкої. Тепер чекаю одужання, щоб стати у стрій. Роботи вистачає, на пенсію ще не хочу. До того ж в мене сини також працівники поліції. Мені було б соромно дивитися їм в очі, тому що вони служать країні, мені потрібно рівнятися на них.

- Розкажіть про свої плани на майбутнє?

Мій рідний дім окупанти відібрали двічі. Я двічі втрачав усе, але я впевнений, що ми звільнимо Луганщину. Тому в планах однозначно повернутися додому і продовжити служити там задля спокою та безпеки наших громадян.

Відділ комунікації поліції Луганської області

(За матеріалами видання "Сєвєродонецьк онлайн")