Після деокупації Донеччини будемо відновлювати не лише території: інтерв’ю з поліцейською Поліною Куліш

Поліна Куліш — поліцейська з Донеччини, яка вже 8 років служить у патрульній поліції Краматорська та Слов’янська. Вона живе й працює в прифронтовому регіоні, щодня стикаючись із реаліями війни, допомагаючи людям і боронячи порядок у містах, де небезпека — поруч.

В інтерв’ю виданню ТРИБУН дівчина розповіла про службу, втрати, пам’ять, віру в майбутнє та тиху мужність, яка проявляється в щоденних вчинках і рішеннях.

Донеччина як частина ідентичності

Для Поліни Куліш Донеччина — це значно більше, ніж географічне поняття. Це простір особистої пам’яті, цінностей і внутрішньої опори. “Донеччина — мій дім, моя родина, моє життя”, — каже вона.

Дівчина народилася й виросла в селищі Дробишеве на Лиманщині — місці, яке, за її словами, сформувало її характер і життєві орієнтири. Саме там закладалися цінності, з якими вона прийшла в доросле життя та службу в поліції.

Донеччина для Поліни — це джерело сили й натхнення, простір, де вона відчуває внутрішнє зростання. Навіть сьогодні цей зв’язок залишається для неї визначальним — як частина ідентичності, що не зникає з відстанню чи часом.

Відвага й принципи на війні

У своїх дописах у соціальних мережах Поліна не приховує жорсткої позиції щодо так званого принципу “какая разница”. Для неї це — питання не емоцій, а відповідальності.

Вона зізнається, що тривалий час намагалася бути максимально обережною у висловлюваннях і не поспішала з оцінками. Поліна Куліш виходила з переконання, що не варто судити людину, не проживши її досвід. Вибір особистого самозбереження замість активної участі в боротьбі за державу вона вважає можливим — люди різні, і кожен має свій шлях.

“Але є й “але” — це цілковита байдужість, співпраця з ворогом, це активна підтримка бойових дій з боку агресора, це вибрати варіант у 2022 році поїхати до Росії та забути чи не помічати, що країна твого перебування знищує в ці секунди твій дім. І якщо в критичний момент для України вони відвернулися від дому, то повертатись назад по завершенню вже не треба. Це не нейтралітет. Для мене це зрада”, — наголошує Поліна.

Говорячи про майбутнє Донеччини після деокупації, дівчина наголошує: звільнення не може обмежуватися лише витісненням окупантів. Не менш складним і болючим стане процес внутрішнього очищення.

Вона підкреслює, що внутрішня зрада — це не завжди пряма співпраця з ворогом. Часто вона проявляється в байдужості й бездіяльності під час воєнного стану, незалученості до процесів, які відбуваюся всередині країни або ж зловживання такими процесами у власних інтересах:

“Після деокупації Донеччини постане питання не тільки відновлення територій, а й відновлення всіх інституцій, які тимчасово зупинили свою діяльність”, — наголошує поліцейська.

Ключову роль у цих змінах, за її словами, мають відігравати люди, що мають і моральне право, і фізичну спроможність брати на себе відповідальність за трансформацію регіону. “На жаль, багато гідних жінок та чоловіків вже загинули. Ті ж, хто нині на фронті або живе війною разом із фронтом, — занадто змучені й виснажені”, — визнає Поліна Куліш.

Саме тому процес відновлення буде тривалим і болісним. Водночас дівчина переконана: іншого шляху немає, якщо йдеться про справжнє очищення та оновлення України, а не про імітацію змін.

Служба поруч із фронтом

Говорячи про службу в Патрульній поліції Краматорська та Слов’янська, Поліна Куліш одразу зауважує: робочий день у прифронтовому регіоні не має сталої рутини. Він може бути різним — напруженим, важким, а інколи відносно спокійним.

Для поліцейських, як і для всіх мешканців цих міст, спокій сьогодні має дуже конкретне значення: “По-різному насичено. Ми дуже радіємо, як і всі жителі, коли такі робочі дні проходять відносно спокійно. Коли клята російська ракета не вбила й не поранила жодної людини, дитини, тварини, не зруйнувала жодного будинку на території України”.

У цих словах — реальність служби поруч із фронтом, де відсутність трагедії вже сприймається як добра новина, а кожен день без втрат стає тихою перемогою.

Поліцейська зізнається, що в роботі на місцях ракетних ударів найбільше навантаження для неї — емоційне, хоча фізичні випробування також є невід’ємною частиною служби.

Бути серед перших на місці влучання означає чітко усвідомлювати ризик повторного удару, який може статися будь-якої миті. Попри це, правоохоронці залишаються на місці події, допомагають пораненим і працюють у ситуації постійної загрози.

“Бачити наслідки й першою говорити з пораненими чи рідними загиблих дуже складно”, — ділиться Поліна.

Водночас вона зазначає, що в таких моментах значну роль відіграє підтримка колег. Куліш згадує психологиню Алісу, яка щоразу поспішає на місце обстрілів, щоб надати допомогу тим, хто її потребує.

Особливо болючими залишаються спогади про трагедію на залізничному вокзалі в Краматорську у 2022 році. Її колега Олена, яка надавала домедичну допомогу пораненим, тоді зізналася: найважче було бачити загиблих і поранених дітей — “як мамі, як просто людині”.

Фізична сторона цієї роботи не менш виснажлива: “Розгрібати завали, підіймати тяжкі плити, задихатись від пилу зовні, поки шукаєш тих, хто задихається від нього всередині…”.

Усе це — щоденна реальність служби, яку неможливо прожити без внутрішньої ціни.

Родина та вибір професії

Вибір професії для Поліни Куліш був не випадковим — він виріс із родинного прикладу та цінностей, закладених із дитинства. Головними натхненниками вона називає батьків.

“Тато мій ще з Миротворчої місії в Югославії тяжіє до військової справи, він пенсіонер МВС, учасник АТО і з першого дня повномасштабного він там, де його внутрішнє покликання воліло йому бути. А моя мама — викладачка, директорка навчального закладу, борчиня за справедливість”, — розповідає поліцейська.

Поєднання цих двох світів — служіння й відповідальності — стало визначальним. З дитинства Поліна приміряла батьків кашкет, організовувала шкільні свята, виступала на сцені, писала вірші, цікавилася журналістикою й захоплювалася детективами. Коли настав час робити вибір, дівчина свідомо пішла на юридичну освіту, а згодом — у професію поліцейської, яка поєднала в собі її внутрішні схильності та сімейні цінності.

Поліна Куліш не ідеалізує службу й відверто говорить про стан, із яким рано чи пізно стикаються багато хто на війні та поруч із нею, — емоційне та професійне вигорання.

“Мені здається, я періодично стикаюся з вигоранням, але поки що вдається побороти його”, — зізнається поліцейська. Основною опорою в цій боротьбі стають люди поруч — ті, хто надихає, підтримує та допомагає триматися.

Пам’ять про загиблих і вшанування героїв

Важливу роль відіграють також місця й заняття, які дозволяють відволіктися, перезавантажитися й на певний час вийти з постійного напруження. Та ключовим внутрішнім ресурсом Поліна називає віру — у справедливість і в найкраще майбутнє, заради якого ця робота має сенс.

“Людей, які поклали своє життя за те, щоб жили ми — забувати не можна”, — наголошує Поліна.

Вона щороку біжить забіг “За героя” з ім’ям Руслана Вальковського — свого однокласника, який загинув у боях під Херсоном.

Руслан так і не встиг дізнатися, що його рідне селище на Донеччині згодом буде звільнене. Саме це усвідомлення робить пам’ять про нього для Поліни ще болючішою і водночас необхідною. Для неї принципово важливо пам’ятати людей, які віддали життя за те, щоб жили інші. Забуття, переконана вона, було б зрадою їхньої жертви.

З роками її особистий список втрат, на жаль, лише зростає. Під час хвилин мовчання вона згадує конкретні обличчя й імена — Валентин, Іра, Олексій, Артур, Денис. У її уяві всі вони усміхаються. “Поки ми згадуємо — пам’ять про цих людей живе”, — говорить Поліна Куліш.

Дівчина зазначає, що справжнє вшанування пам’яті — це насамперед дія, а не слова чи публікації в соцмережах.

“Це гідні вчинки, відповідальні рішення, які мають наслідки й ціну. Саме в наших діях живе пам’ять про загиблих. Пам’ятати і вчиняти правильно — наш внутрішній обов’язок”, — підкреслює вона.

Волонтерство та допомога тим, хто потребує

Поліцейська також активно займається волонтерством, організовуючи збори допомоги для ЗСУ й публічно звітує про результати. Її досвід у цьому напрямі різноманітний і насичений, але є моменти, які залишають особливий слід.

“Ми з командою збирали на дрони, автівки, мавіки, РЕБи та акумулятори до них, прилади нічного бачення, ліки для наших військових. Найважливіший збір був для підрозділу мого тата”, — розповідає Поліна.

До зборів долучалися й міжнародні партнери: гуманітарну допомогу передавали з Норвегії та Ірландії, колеги з інших областей приносили тепловізори, рації, навіть адаптивний одяг для поранених, який доставили до лікарень Лиманської громади.

“Це все — наші неймовірні люди. Я так радію, що доля звела мене з ними! Бо найцінніше — бачити, що ця допомога потрібна, що вона дійсно рятує”, — додає Поліна.

Допомога покинутим тваринам на Лиманщині для Поліни Куліш — одна з найбільших болей. Війна значно загострила цю проблему: багато господарів гинуть або змушені залишати своїх улюбленців, часто через труднощі з орендою житла, де тварин не приймають.

“Покинутих тваринок дуже багато. Однак, дяка, є волонтери, які їх забирають, евакуюють, лікують”, — пояснює вона. Дівчина підтримує перевірені збори допомоги тваринам, а коли є можливість, — розвозить корм і підгодовує їх особисто. Важливо для Поліни, що завжди знаходяться люди, які підтримують ці ініціативи.

Особистий приклад — песик, якого вона забрала додому на початку цього року після того, як його збили. У лікарні виявили зламаний хребет, і на рекомендації про приспання вона категорично відмовилася. “Я сказала, що він неодмінно піде”, — підкреслює волонтерка. Зараз цей малий живе в Польщі й може ходити, що стало для Поліни справжньою радістю.

Поезія, гори та мрії про майбутнє

Дівчина почала писати вірші ще з дитинства. У школі вона помітила, що для неї легше висловити думки в поетичній формі, ніж у довгому творі, і часто користувалася цим маленьким “лайфхаком”.

“Вдома у мене навіть була невеличка збірка… проте прихід “русского мира” вніс свої корективи, і тої збірки, як і багато чого іншого, у мене вже немає. Шкода, дуже би хотілось показати, що українську мову я любила ще до 2014 року”, — згадує Поліна Куліш.

На написання чуттєвих рядків дівчину надихають ті ж джерела, що й усе її життя: люди, події та Донеччина — простір, який формує її світогляд і емоційний світ.

Що стосується життя поза війною, одним із джерел сили для неї залишаються гори.

“Коли питають, що подобається мені найбільше: гори чи море, то я завжди відповідаю, що краще і перше, і друге одночасно. Але гори дають мені силу”, — каже Поліна. Донеччина, де вона зростала, мала свої крейдяні гори, терикони, річки, озера та полонини, але мрією залишаються великі вершини, які б змушували долати труднощі.

Наразі ж вона надихається Карпатами, Святогірськими схилами та невеликими горами Краматорська, проєктуючи свої думки й мрії в майбутню реальність. Для Поліни гори — це не лише краса природи, а джерело внутрішньої сили.

Коли Поліна Куліш говорить про майбутнє Донеччини після перемоги, вона уявляє святкування зовсім інакше, ніж традиційне:

Яким я бачу святкування перемоги? Тихим.

Без галасу, без одіозів, криків

Без феєрверків, танців і пісень.

Надто багато втрат у кожен день…

Прийти до тями треба, оклигатись,

Думки зібрати і самим зібратись

відбудувати, реанімуватись.

А потім жити далі, пам’ятати, не зламатись.

Коли почую “перемога” — не повірю

Наразі це здається дивним дивом…

Але в душі я вірю, сподіваюсь

Додому хочу і в думках туди вертаюсь….

Марта Іваненко