«Під час бою всі знали: якщо працює «Лєнка», то у ворога немає шансів», - лютівець Павло Пелих
Позиція кулеметника одна з найважчих: він стримує натиск ворога, прикриває побратимів і не дає ворогу жодного шансу. Павло Пелих — боєць штурмового батальйону бригади Нацполіції «Лють» полку «Луганськ». Він воював у Курдюмівці, Часовому Яру та Торецьку. Про свій бойовий шлях, кулемет «Лєнку», побратимів та втрату обох ніг — розповідає сам герой.
До війни Павло Пелих працював помічником чергового у відділку поліції в Запоріжжі. Досвіду роботи з кулеметом не мав, але після вступу до бойового підрозділу швидко опанував цю складну зброю:
«Спочатку було незручно – він досить здоровий. Коли хлопці запитували, як з ним працювати, казав: як із дружиною – іноді важко, але і без неї ніяк. Вони прозвали кулемет на честь моєї дружини. Під час бою всі знали: якщо працює «Лєнка», то у ворога немає шансів», - розповідає боєць.
Після бойового злагодження свій перший бойовий досвід поліцейський здобув у Курдюмівці, що на Донеччині. У бою колеги дали Павлу псевдо Білий.
«Нас добре навчали, але бій – це зовсім інше. Тут здобули перший досвід, перші перемоги й перші втрати. Потім був Часів Яр, теж незвично.Перші бої в населеному пункті – це зовсім інше, порівняно з полем чи посадкою. А вже згодом був Торецьк. Це місто тримається зараз завдяки поліцейським підрозділам. Звичайно, там багато ЗСУ воюють, але на 70 відсотків Торецьк тримає саме поліція», – зазначає Павло.
А ще Білий знає, як долати страх перед виходом на бойове завдання. Каже, головне вижити, зберегти товаришів і, звісно, виконати бойове завдання.
«Страшно, коли ти їдеш на позиції, збираєшся. А коли вийшов із бойової машини, почав працювати – вже не страшно. Ти працюєш, як повинен працювати. А після бою таке полегшення, я не можу передати. Це зрозуміє тільки той, хто там був», - каже Павло.
Своє перше й важке поранення Білий отримав під час виконання одного з бойових завдань у Торецьку:
«Ми зайняли позицію у приватному секторі. Через вулицю вже був ворог, і він почав наступ. Тактика проста – знищували будинок за будинком. Ми трималися. Невдовзі вони взялися і за наш будинок. Били FPV по ньому, трошки розвалили, а потім FPV підпалили його. Будинок зайнявся і нам потрібно було змінювати позицію. Під час маневру дрон поранив мене», - розповідає лютівець.
На перше поранення Павло не звернув уваги й продовжив рух, а коли влучили вдруге і втретє – зовсім відстав від хлопців. Довелося залишити набої, а потім і кулемет:
«Ворожі дрони намагалися по мені поцілити, тож, прийшлося сховатися і залізти до підвалу. Я дістав аптечку, наклав турнікет на одну ногу, зробив собі тампонаду. Це дуже неприємне відчуття, але добре, що зміг».
Боєць залишився без рації, тож добиратися до своїх йому довелося самотужки. Першої ночі вилізти з підвалу не міг – літали ворожі дрони. Другої – зрозумів, що не можу ані йти, ані повзти. Рухався на колінах.
«Я залишив свій рюкзак із набоями, взяв лише дві гранати – на всякий випадок, бо ворог був поруч. За ніч подолав метрів 700. Боляче було переповзати через каміння, уламки та дроти. А ще боявся турнікет перетримати. Час від часу його попускав і знову затягував. Намагався врятувати ногу», - пригадує Білий.
Через крововтрату Павло погано орієнтувався. Він думав, що сплутав напрямок і рухався у бік ворога, але потім опанував себе. Попри біль та холод поранений боєць відчував велику спрагу. Аби вижити, шукав воду на покинутих позиціях та пив дощову воду з металевих парканів, які покрутило від вибухів. Думки про дружину, сина, матір додавали бійцеві сили й допомагали рухатися вперед.
«На третю ніч я дістався зони висадки та побачив машину, з якої вийшла група бійців. Дорогою подавав їм сигнали, щоб себе позначити, як свого, кричав: «Лють!», «друзі!». Мої побратими вже не сподівалися побачити мене живим. Всі дуже зраділи такій несподіваній зустрічі. З’ясувалося, що командир з побратимами саме збиралися виїжджати на мої пошуки», - розповідає Павло.
Пораненого бійця евакуювали, на той момент він навіть не здогадувався, що лікарі скажуть ампутувати ноги:
«У Дніпрі медики намагалися врятувати мені ноги – виймали осколки, рятували перебиті судини. Згодом перевели в Луцьк, де лікарі сказали, що через добу чи дві почнуться проблеми з нирками. Ампутації ніг дуже не хотів, але довелося».
Після того, як Павла прооперували, він не знав, що робити та як жити далі. Рухатися вперед та не здаватися йому допомогла сім’я. Для них просто було важливо, що він залишився живий.
Поліцейський має бажання після відновлення знову повернутися до побратимів. Добре розуміє, що на нуль чи у стрілковий бій не піде, але готовий робити щось інше. А поки боєць вчиться ходити на протезах:
«Моє найголовніше завдання зараз – стати на ноги. Спочатку, можливо, з палицею, але я хочу ходити. Звісно, важко тримати баланс, але я вчуся. У мене найкращі лікарі й реабілітологи. Я впевнений, що у мене все вийде», - переконаний Білий.
Департамент комунікації
Національної поліції України
