Один із найдосвідченіших військових льотчиків половину свого життя провів за штурвалом. На його рахунку понад 300 різних вильотів та складних завдань, сотні вдячних, кому допоміг і врятував життя.
Професія пілота цікава і відповідальна, а кожен політ – це неймовірне задоволення, – так про свою улюблену роботу говорить Віталій Хоптій. Додає, коли довго не літає, відчуття - ніби не дихає на повні груди. Для нього авіація – це другий дім, а колеги – велика родина. 27 років свого життя він прослужив у армійській авіації від рядового пілота до керівника повітряно-вогневої і тактичної підготовки. Свої перші польоти розпочинав на Мі-2, а згодом виконував завдання на ударних, бойових вертольотах Мі-8 та Мі-24.
«Військові льотчики виконують специфічні завдання, вони короткі і насичені маневруванням. Пілот, який провів тисячу годин на військовій техніці і п’ять тисяч годин пілота цивільної авіації - це різний наліт. Мій наліт - це 3850 орієнтовно».
Коли звільнився в запас без улюбленої професії Віталій довго не зміг, тож вирішив опанувати нову техніку - 145 Єврокоптер, але уже в Національній поліції України. Тут він займався більше аеромедичною евакуацією. Спільно з Міністерством охорони здоров’я виконував рейси та доставляв маленьких пацієнтів із вадами серця до медзакладів для оперативного втручання.
«Перше, що думаєш, чому воно таке маленьке дитятко, а вже стільки випробувань на його долю. Звичайно, відчуваєш обов’язок допомогти», - розповідає пілот.
Віталій пригадує випадок, коли транспортували зі Львова у Київ 9-місячну дівчинку. Під час рейсу з’явився дуже сильний зустрічний вітер. На половині маршруту пілоти зрозуміли, що палива замало і це загрожує безпеці польоту. Тоді Віталію, як командиру екіпажу, довелося приймати рішення.
«Не повірите! Вийшов на військову частоту і запросив пальне у військовій частині. Виконали посадку, дозаправилися і долетіли. Медики кажуть, вписалися в «золоту годину», яка вирішує долю людини на її порятунок», - розповідає командир екіпажу.
Перед кожним польотом важливо зважувати всі за і проти, а екіпаж, насамперед, має готуватися до нештатних ситуацій, - говорить командир екіпажу повітряного судна. Приймати рішення - це відповідальність.
«Професійність пілота - вміти сказати «ні», і вміти прийняти рішення на «так», - говорить пілот.
Авіація залежить від багатьох факторів, а головний - погода. Домовитися з нею неможливо, - каже Віталій, а от передбачити реально. Дозвіл на виліт приймає командир повітряного судна та саме від його рішення залежить успіх і безпека польоту.
«Грамотне прийняте рішення для пілота і всього екіпажу - це насамперед дуже важливо, не маєш права ризикувати життям всіх, хто знаходиться на борту».
Віталій каже, щоразу, коли здіймає свою гвинтокрилу машину в небо, відчуття відповідальності ніби прошиває його тіло. І неважливо, яке завдання виконуєш - заплановане чи ні, допомогти людині - це святе.
«Бути швидкими і мобільними у роботі нам допомагають сучасні гвинтокрили Нацполіції. Люди дивуються, це ж ніби й не швидка, але поліція не тільки ловить злочинців, а в першу чергу допомагає людям», - говорить пілот.
Утім, попрацювати у поліцейській структурі Віталію Хоптію вдалося недовго, корективи внесла війна. У той день він був на чергуванні та виконував завдання з аеромедичної евакуації на Львівщині.
«росіяни все життя блефували, як то кажуть «грали м’язами». Хотілось вірити, що це чергова гра, на жаль, маємо війну».
Віталій одразу прийняв для себе чергове рішення і знову повернувся у Збройні сили України. Він добре розумів, що окрім техніки для відбиття нападу ворога та виконання різних завдань, потрібен ресурс льотного складу.
«Разом із колегами підмінили хлопців, які обороняли столицю. Вдень і вночі виконували різні вогневі, десантно-транспортні завдання та підтримували сили оборони Києва», - каже наш колега.
Розповів Віталій і про свій найризикованіший політ у житті. Зізнається, він відрізнявся від усіх, які виконував до цього - це політ в окупований Маріуполь. Треба було доставити вантаж, зброю, ліки, яких не вистачало на «Азовсталі», лікарів-добровольців та евакуювати поранених із оточеного ворогом міста.
«Як зараз пам’ятаю цю дату - 31березня 2022 року. Цей політ на краю життя і смерті проходив… лише емоції. Ми виконували політ вночі в окулярах нічного бачення. На підльоті почало світати, ледь було видно місто. Ми звикли, що все світиться навкруги, а тут - суцільна темрява, і дим стелиться від пожеж», - ділиться спогадами командир повітряного судна. Те що бачив на власні очі, схоже на фільм жахів. А вже коли приземлилися і зустріли побратимів, ці емоції й досі незабутні. Ми перебували на майданчику хвилин десять. Завдання було розвантажитись і забрати поранених. Кожна хвилина нашої затримки там не була нам на користь, бо ворог теж бачить і приймає рішення йому важливо нас не впустити, і не випустити», - розповідає пілот.
Повертався назад екіпаж Віталія назад під шквальним вогнем. Щоб сховатися довелося летіти на гранично малій висоті і притискатися нижче до землі. Ворог крив їх із усіх видів озброєння, аби не випустити з міста.
«Перші емоції - це адреналін, це гра на виживання, тебе хочуть вбити, а ти хочеш вижити. Коли перестаєш боротися - загинеш, а коли борешся - завжди є шанс перемогти», - каже Віталій.
Це був важкий політ… Можна було відмовитись і не летіти, утім, можливо, цей політ врятував комусь життя.
Віталій Хоптій понад усе пишається колегами, які виконували завдання з оборони Маріуполя і тими, хто зараз боронить Україну від ворога на різних напрямках - це сміливі і героїчні люди. А ще мріє, щоб якнайшвидше закінчилася ця жахлива війна.
Департамент комунікації
Національної поліції України
