«Не хочу, щоб воювали наші діти, жертви були забутими, а історія - переписаною», - гранатометник Штурмовий полк «Луганськ» ОШБ НПУ «Лють» на псевдо Раф.

Наш герой родом із Боромлі Сумської області. По завершенню навчання у Лебединському медичному училищі імені професора М.І. Сітенка познайомився зі структурою – працював в слідчому ізоляторі три роки на посаді фельдшера медичної частини. Пізніше вирішив попрацювати за кордоном.

«Напередодні повномасштабного вторгнення повернувся до сім’ї в Україну, тут мене і застала війна», - розповідає Раф.

Після 20-денної окупації рідної Сумщині 28-річний боєць служив у добробаті, згодом вирішив, що треба рухатися вперед. Отримав від побратима дзвінок з інформацією про те, що створюється нова бригада і вирішив проявити себе в «Люті».

«Мій обов’язок – боронити свою землю. Тут моя кохана дружина, моя дитина, батьки».

Про те, як прикриває побратимів-штурмовиків розповідає із задоволенням:

«Прив’язуємо приціл, обираємо орієнтир, виставляємо РСПГ (радянський станковий протитанковий гранатомет), маскуємо, заряджаємо, стріляємо!».

З початку створення бригади Нацполіції «Лють» Раф виконував бойові завдання у складі штурмової групи, яскравих спогадів має чимало. Розповідає про один із перших виходів на штурм Курдюмівки.

«Було так, що серед ночі ми йдемо на штурм. Пікапом добираємося до точки спішування, але ще треба «трохи» пройти пересічною місцевістю, бо проїхати неможливо – накриють вогнем».

Треба було йти полем більше кілометра до позиції. Це був так званий «басейн» – пріоритетна позиція, яку постійно крили. 

«Тільки ми дійшли - почули свист і гучні приходи. У цьому хаосі почувся свист гуркоту, як виявилось пізніше – по нам працювали ГРАДи. Падаю, бачу, як ракета заходить в землю і струя фонтаном виривається вгору. З нами в команді йшов сапер, я почув його крики: «Я 300». Запитав, чи може він надати собі домедичну допомогу, чую відповідь: «Я не можу, допоможіть, з мене все витікає». Доповз до нього, затягнув в більш безпечну траншею. Швидко скидаю рюкзак, починаю перевіряти шию, пахви на наявність кровотечі. Так як була темна ніч і нічого не було видно, я підніс руку до носа. Нюхаю і розумію, що запаху крові немає. Перевіривши рюкзак, зрозумів, що рідина взялася саме з нього. На щастя, уламок потрапив саперу в рюкзак і зачепив пляшки з водою, вони і розлилися».

Раф каже, що навички фельдшера доволі корисні в окопах: надає домедичну допомогу, може і крапельницю поставити, і ін’єкцію зробити. Руки «пам’ятають».

У нашого бійця є хобі — він дуже полюбляє готувати.

«Перед вступом до лав бригади «Лють» часто приходив додому раніше за дружину і готував вечерю, і випічку робив. Насправді хотілося  б, щоб кохана після роботи сіла і відпочила».

Мотивація Рафа тверда: 

«Ми вже стільки всього пройшли, скільки загинуло наших хлопців, скільки сліз виплакали наші родини, росіян треба тільки нищити, і все. Не повинно бути це все дарма».

Після війни Раф мріє повернутися до сім’ї та жити спокійним життям. 

«Не хочу, щоб воювали наші діти, жертви були забутими, а історія – переписаною. Маємо стояти до кінця! До нашої перемоги! А після хочу стати підприємцем: відкрию мережу закладів приготування шаурми, займуся справою, яка мені до душі, і буду продовжувати працювати на користь державі та людям».