Наталя Лубяна: Поліцейський офіцер громади - це покликання й щоденний подвиг

Поліцейська офіцерка громади Національної поліції України Наталя Лубяна в рамках спецпроєкту «Жінки МВС» розповіла про те, як обирала професію, про труднощі окупації та вимушену евакуацію, про щоденні виклики та взаємодію з громадою на Запоріжжі, життя поза службою та власні правила для досягнення гармонії в професії та родині.

Бути поліцейською – мрія з дитинства

Стати поліцейською було моєю дитячою мрією. З раннього віку мене приваблювали відважність і сміливість правоохоронців. Хотілося допомагати людям та захищати їх. Вдячність громадян завжди надихала й мотивувала мене. Це вплинуло на мій вибір професії.

Я навчалася в Харківському національному університету внутрішніх справ на соціально-психологічному факультеті. Під час навчання здобула ґрунтовні знання з психології та роботи з людьми. Паралельно опановувала спеціальність «Право (юриспруденція)».

Службу розпочала у 2007 році у Веселівському районному відділі поліції Мелітопольського району на посаді оперуповноваженого у справах дітей. Під час реформи правоохоронних органів долучилася до служби ювенальної превенції НПУ. У 2020 році взяла участь у конкурсі «Поліцейський офіцер громади» та стала учасницею першого набору в Запорізькій області. Пройшла усі етапи відбору та успішно склала іспит. У нашому наборі вперше відібрали трьох жінок, і я  була однією з них.

Окупація – умови надзвичайної небезпеки та невизначеності

Окупація Чкалівської територіальної громади тривала півтора місяця, але за відчуттями - цілу вічність. Критична інфраструктура дала збій, транспорт припинив роботу, зламався звичний ритм у всіх сферах. Не було розуміння, що буде завтра, люди панікували. Життя ніби зупинилося. А справжній жах прийшов разом із появою в населених пунктах громади військових рф - із їхньою безкарністю та вседозволеністю.

Я не могла залишити людей. Возила ліки й продукти з райцентру до віддалених сіл, звідки вже не було можливості виїхати, організувала чергування єгерів і мисливців із числа місцевих чоловіків, щоб не допустити мародерства. Я працювала майже цілодобово, спала по 3-4 години. Потрібно було контролювати ситуацію, перевіряти, хто заходить із посадок, хто з’являється в селах. Коли поранені українські військові виходили з боку Херсона й потрапляли на територію громади, це ставало пріоритетом номер один - врятувати життя. Їх лікували, годували, давали воду, допомагали відновитися й потайки, польовими стежками, переправляли на підконтрольну Україні територію - до своїх. Подальша їхня доля мені невідома, але я вірю, що багато з них вижили.

У ті дні люди стали єдиною родиною. Не було «моє» чи «чуже», а було «треба зараз» і «я зможу допомогти». Я постійно підтримувала цивільних психологічно, шукала можливості для евакуації та допомагала виїжджати тим, хто цього потребував. Я залишалася з людьми тоді, коли їм було найстрашніше: без звичного зв’язку та чітких інструкцій, під постійним психологічним тиском.

Кожен день в окупації починався з думки: як допомогти, як уберегти, як вистояти. Доводилося працювати в умовах невизначеності й небезпеки: підтримувати родини, заспокоювати дітей, бути поруч із літніми людьми. У такі моменти роль поліцейського – не у формі та повноваженнях, а  людяність, витримку і внутрішню силу.

Найболючішим рішенням для мене стала вимушена евакуація. Залишати громаду, яку знаєш і за яку відповідаєш, це як залишати частину себе. Але я розуміла: щоб і надалі служити Україні та своїм людям, потрібно зберегти життя і можливість продовжувати боротьбу.  Цей період назавжди залишиться в моїй пам’яті. Він навчив мене цінувати прості речі - безпеку, підтримку, єдність. В той час я усвідомила, наскільки сильними можуть бути люди, коли підтримують один одного. Тоді я ще раз переконалася, що обрала правильний шлях, моя віра в Україну і в тих, кого я присягалася захищати, значно зміцнилася.

Громада сильних і працьовитих людей

Сьогодні я несу службу на території Широківської територіальної громади Запорізького району. Це громада сильних і працьовитих людей, які щодня живуть і працюють попри виклики війни. Моя служба - це щоденний виклик, відповідальність та постійний діалог із людьми.

Це реагування на сімейні конфлікти, протидія домашньому насильству, профілактика правопорушень серед молоді, контроль за дотриманням правопорядку. Це безпека дітей у школах і спокій літніх людей у власних домівках.

Я співпрацюю з органами місцевого самоврядування, соціальними службами, освітянами, медиками, волонтерами та військовими. Разом забезпечуємо безпеку громадян, охороняємо критичну інфраструктуру, реагуємо на надзвичайні ситуації. Люди знають, що ми поруч, і це зміцнює довіру й згуртованість. Бо безпека - це спільна відповідальність.

У громаді ми реалізовуємо профілактичні програми для підлітків, проводимо зустрічі в навчальних закладах, навчаємо дітей правилам безпеки та відповідальності. Працюємо над формуванням довіри між поліцією та громадою - щоб люди не боялися звертатися, а знали, що їх почують і захистять.

Моя служба  це постійна присутність поруч із людьми. Кожен день  це допомога, підтримка і захист. Найбільша нагорода - їх спокій, довіра та вдячність у кількох словах: «Добре, що ви є».

Найважче працювати з людьми, які перебувають у стресі або не довіряють поліції. Це можуть бути жертви насильства, постраждалі від бойових дій або люди, які пережили важкі особисті втрати. В таких випадках важливо не лише застосувати закон, а й підтримати психологічно, заспокоїти та відновити довіру. Виклик у тому, щоб почути кожного, зрозуміти ситуацію і знайти правильне рішення, не порушивши права людини. Служба поліцейського офіцера громади вимагає терпіння, уважності та людяності навіть у найскладніших обставинах.

Авторитет - це довіра та результати роботи 

Поліцейський офіцер громади - це не просто професія, це покликання й щоденний подвиг. Це людина, яка стоїть між небезпекою і тими, кого вона захищає.  Він поєднує сміливість із теплом і людяністю, рішучість із щирою емпатією. Кожне рішення, кожен крок - це відповідальність за життя, за спокій, за надію людей. У найскладніші моменти поліцейський офіцер громади відчуває біль і страх інших, але не відступає, бо знає, що його присутність - це щит, опора та підтримка для всієї громади. Він не просто носій закону, а символ сили, справедливості та надії. 

Формувати авторитет серед людей у громаді жінці інколи складніше, особливо коли працюєш у традиційно «чоловічій» сфері, такій як поліція.
Деякі люди спершу сумніваються в твоїй компетентності або силі приймати рішення. Але професіоналізм, впевненість у своїх діях та постійна допомога громаді швидко розвіюють ці сумніви. Важливо демонструвати людяність, відповідальність і готовність підтримати кожного. Авторитет у громаді формується поступово через довіру людей та реальні результати роботи.

Правила життя Наталії Лубяної 

З початком війни особистого часу майже не залишилося - весь час займає служба. Мій чоловік Олександр також працює поліцейським офіцером громади, і разом ми дбаємо про безпеку нашої родини та громади. У нас двоє діток - донька та син, і кожна вільна хвилина належить лише їм. Моя найголовніша задача сьогодні -убезпечити їх у цей складний час. Коли є можливість, ми всією родиною виїжджаємо на природу. Я особливо люблю ловити рибу - це допомагає відновити сили й заспокоїти думки. Для мотивації та життєвого балансу намагаюся дотримуватися десяти правил, які сформувала на основі свого досвіду у особистому та професійному житті.

1. Бути відважною. Я встаю щоранку, знаючи, що сьогодні доведеться зустріти небезпеку, але йду їй назустріч, не озираючись.

2. Віддаватися справі. Працювати, коли важко, коли втома здається непереборною, бо кожен день може врятувати чиєсь життя.

3. Виявляти людяність. Бачити за кожним випадком живу людину, її страх, біль і надію, і допомагати щиро, від серця.

4. Дотримуватися дисципліни. Організованість і чіткий порядок рятують час і життя, коли навколо хаос.

5. Проявляти професіоналізм. Знати закони, процедури і одночасно швидко оцінювати ситуацію. Бути готовим, що рішення необхідно приймати миттєво – воно має бути правильним.

6. Удосконалювати психологічну стійкість. Необхідно залишатися спокійною, коли страх і паніка витають у повітрі, і, здається, що все валиться.

7.  Давати любов та увагу родині. Кожна хвилина з дітьми і близькими дарують емоційне відновлення. А хобі, зокрема, риболовля, прогулянки на природі, спортивні активності тримають душу і тіло в балансі.

8.  Співпрацювати. Бути частиною команди, підтримувати колег, разом із громадою долати небезпеку, бо сила - завжди у єдності.

9.  Надіятися та вірити. Навіть у найтемніші години довіряти громаді та вірити у себе.

На мою думку, ці правила - шлях, який робить поліцейського не просто охоронцем закону, а справжнім лідером для громади і турботливим захисником для рідних. Вони вчать бути сильною, коли страшно, бути рішучою, коли важко, і залишатися людиною навіть у хаосі війни.

Про життєвий баланс та мрію

Для збалансованого життя необхідно правильно розставляти пріоритети та розподіляти свій час. Важливо віддаватися службі, але приділяти увагу родині та близьким - саме вони дають сили і підтримку. Хобі, спорт, прогулянки на природі або риболовля допомагають відновити енергію та психологічний ресурс. Вміння делегувати повноваження, планувати день і розставляти пріоритети дозволяє не втратити себе в роботі, залишатися людиною та водночас бути ефективною у службі. Життєвий баланс - це не про рівні години на професійне чи особисте, а про свідомий та відповідальний вибір, коли і де бути у певний період свого шляху: у родині, на роботі чи просто приділити час собі.

Моя мрія - бачити громаду безпечною, а людей у ній - щасливими та впевненими у завтрашньому дні. Хочу, щоб моя служба приносила не лише порядок, а й надію, підтримку і відчуття захищеності кожному мешканцю. Особисто для себе мрію про те, щоби проводити більше часу з родиною. Але головне, щоб настав мир, щоб відбудувалися міста і села в Україні, щоб життя відродилося там, де воно зникло. І щоб винні понесли заслужене покарання, а наша земля більше ніколи не вкривалася кров’ю.

Я належу до людей, яких важко чимось залякати чи зламати. Я намагаюся не здаватися навіть у період надважких викликів. Там, де, здається, немає виходу, я буду шукати шлях, а там, де панує темрява, докладу зусиль, щоби здобути світло. Впевнена, що сила - у стійкості, відвазі та вірі. Навіть у найскладніших обставинах можна захистити людей, дати їм надію та показати, що добро завжди сильніше за страх.

У попередніх матеріалах проєкту «Жінки МВС» ми розповідали історії психологині МВС Катерини Зикової, офіцерки-рятувальниці громади Анни Михальчук, представниці Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин у Рівненській області Людмили Кучер, фізичної терапевтки Катерини Маліновської та поліцейської сектору евакуаційних заходів «Білі Янголи» Анастасії Трубнікової.

Департамент комунікації МВС