Нагороджений «Золотим хрестом» за порятунок побратимів: поліцейський з Полтавщини Віктор Кизь загинув в бою за Україну
Старший сержант поліції Віктор Кизь із Полтавщини свідомо обрав шлях захисника України. Розвідник, а згодом оператор безпілотних систем штурмового полку «Сафарі» бригади «Лють», він врятував поранених побратимів і був нагороджений відзнакою Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий хрест». А найбільше мріяв про мирне майбутнє своєї шестирічної доньки. 4 квітня 2026 року поліцейський загинув на Донеччині під час виконання бойового завдання.
Віктор Кизь народився 1 травня 1986 року в місті Зіньків на Полтавщині. Після закінчення Зіньківського професійного аграрного ліцею проходив строкову службу в Збройних Силах України. У мирному житті працював кранівником у будівельній сфері – багато років займався справою, яку добре знав і любив.
Та рідні насамперед пам’ятають його характер: самостійний, наполегливий і впертий у хорошому сенсі цього слова.
«Якщо він щось вирішив – зробить. Вирішив стати кранівником – став. Вирішив піти на фронт – пішов», – розповідає батько Андрій Іванович.
У 2023 році Віктор вступив до лав Об’єднаної штурмової бригади Національної поліції України «Лють». Після відбору та підготовки служив у штурмовому полку «Сафарі». Спершу був розвідником, згодом опанував роботу оператора безпілотних систем.
Війна швидко проявила його справжню суть.
Під час одного з бойових виходів група, у складі якої перебував Віктор, одразу після зайняття позиції потрапила під щільний ворожий вогонь. Двоє бійців зазнали тяжких поранень.
«Вітя одразу підбіг до одного, наклав турнікет, надав допомогу. Потім кинувся до другого. Викликав евакуацію, допоміг вивезти хлопців. Завдяки цьому вони вижили», – згадує мама Наталія Яківна.
Саме за цей вчинок Віктор Кизь був нагороджений почесною відзнакою Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий хрест».
Про свої заслуги він говорив неохоче. Навіть про нагороду рідні дізналися не від нього, а від командира.
Про війну Віктор узагалі розповідав небагато, особливо матері. Натомість багато говорив про побратимів – людей, які стали для нього другою родиною.
Після навчання за кордоном він отримав сертифікат інструктора і міг займатися підготовкою інших. Батько переконував його погодитися, але Віктор відповідав коротко: «А побратими як? Там же мої брати».
Саме так він і ставився до тих, з ким воював. «Він за товаришів стояв горою. І товариші за нього теж. Умів знайти підхід до кожного», – говорить мама.
Найбільше місце в його житті займала шестирічна донька Іруся. Дружина Альона згадує, що навіть на війні він залишався турботливим батьком:
«Коли їхав на фронт, просив доньку намалювати малюнок або дати іграшку. Брав із собою як талісман».
Кожну відпустку він проводив із родиною – гуляв із донькою, малював, грався, вчив її нового. Разом ходили на риболовлю, яку Віктор дуже любив.
Попри війну, він будував плани на майбутнє: мріяв про мирне життя, хотів переїхати з родиною до великого міста, де донька матиме більше можливостей для розвитку.
Вірив, що після перемоги обов’язково повернеться додому. Та війна розпорядилася інакше.
4 квітня 2026 року старший сержант поліції Віктор Кизь загинув поблизу Костянтинівки Краматорського району Донецької області під час виконання бойового завдання внаслідок удару керованої авіаційної бомби.
Йому назавжди – 39 років.
Мужність і самовідданість поліцейського були відзначені державою. Окрім «Золотого хреста», він нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України».
Батько згадує: якщо Віктор щось вирішував, то завжди доводив до кінця. Так було і з його рішенням стати на захист України.
Вірний слову, побратимам і Батьківщині, він назавжди залишився в строю.
Відділ комунікації поліції Полтавщини
