Ми весь час ризикуємо життям, але прикриваємо один одного: розповідь полтавського поліцейського Олексія Сакала
Його псевдо Старий звучить просто – як звернення «старий друг». Та за цим позивним стоїть ціла історія відданості, холодного розуму у найгарячіші хвилини й братерства, яке рятує життя побратимів.
Олексій Сакало – старший лейтенант поліції, інспектор взводу штурмового батальйону «Полтава» Об’єднаної штурмової бригади Нацполіції «Лють». Йому довелося пройти крізь найгарячіші точки Донецького напрямку – Богданівку, Курдюмівку, Часів Яр, Торецьк. І сьогодні він продовжує цей непростий шлях заради рідних та своєї країни.
Нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України» та нагрудним знаком «Командира штурмової бригади Лють». Для нього це не просто відзнаки – це вимір людської відповідальності.
До війни Олексій 14 років працював у медтехніці. Коли почався повномасштабний наступ, пішов до добровольчого формування, а згодом – в ОШБ «Лють».
Про колег він говорить щиро: «Колектив зашибезний, я сказав би! Один одного підтримуємо. Якби не колектив, я думаю вже почав би трохи здаватись. А так залишаюсь і буду продовжувати».
На думку старшого лейтенанта поліції саме ця згуртованість і довіра роблять людину сильнішою, навіть коли вона вперше бачить війну в обличчя.
Свій бойовий шлях Олексій починав кулеметником, однак уже під час першого фронтового випробування йому довелося виконати функцію бойового медика.
«Одним із перших завдань була евакуація поранених з Курдюмівки. Мені пощастило, що всі були легкі – вдалося з цим впоратися», - згадує наш колега.
А далі – нічні виходи, бої й операції на межі можливостей. Так, у грудні 2023 року в Богданівці, під щільним вогнем дронів і гранатометів, їхній взвод вийшов із контактного бою без втрат.
«Нас викликали вже вночі… Постійно були «накати»: дрони, СПГ працював постійно… Ми виходили, не розуміючи де свої, де чужі. Але завдяки командиру взводу нам вдалося вийти. І цілі були, без поранень».
Одна з найсильніших історій – порятунок побратима на псевдо Лось, який підірвався на «пелюстці» (протипіхотній міні). Разом із напарником Вячеславом Яськом (Slam) вони винесли його під шквальним обстрілом:
«Чотири кілометри пішки, а побратим не ходить – ми несли його. Це близько 3-4 годин», – наголошує Олексій.
Вячеслав пригадує подробиці: «Ми добігли за 28 хвилин, хоча інші йшли б майже дві години. Протягли Лося близько 800 метрів… Виходили під суцільними артобстрілами. Машина Hummer забрала нас, але вже за 300 метрів її підбили з РПГ – довелося виводити всіх пішки. З нами ще був Гвоздь. Я невеликий, він – ще менший. Сам ледь йшов, але зброю доніс».
Поліцейський Ясько додає: «Ми були страшенно втомлені, але все ж зробили це! І тоді в окопі Старий приготував найсмачнішу каву, яку я пив у житті!»
Нині Олексій Сакало – водій бронеавтомобіля «Roshel». Каже, що ця робота зовсім інша, ніж роль кулеметника, але не менш відповідальна.
«Коли ти рухаєшся на машині, то повинен зважено розуміти, що від тебе залежить життя побратимів… Бо ситуація завозу на позиції може перетворитися в евакуацію поранених», - каже Олексій.
Для тих, хто чекає на виїзді, «Roshel» – символ порятунку. «Коли я був кулеметником, то ми чекали бронеавтомобіль як Бога, – пригадує Сакало. – Побачивши його, ми нарешті відчували, що вибралися, що ще живі. А тепер, коли я за кермом, розумію: для мене все тільки починається. Бо позаду – хлопці, яких треба довезти живими й цілими».
Перед кожним виїздом – продумані маршрути, запасні варіанти, план дій у разі підбиття. Тут немає права на помилку.
Олексій наголошує: «Ми весь час ризикуємо життям, прикриваємо один одного. Головне – підтримка. Якщо тобі важко, ти спілкуєшся… У спілкуванні, в розмові ти знаходиш рідну душу і виговорюєшся. Стає легше».
Коли він сам був поранений 17 травня 2024 року в Часовому Яру, швидка допомога хлопців стала доказом братського зв’язку: «Побратими швидко наклали турнікет. Через 30 хвилин я був уже в безпечній зоні. Щоб зайти на позицію потрібно години півтори, а мене за 40 хвилин назад винесли. Я ж кажу – братство».
Є й інші прості речі, що тримають на плаву. Олексій зізнається: перед кожним виїздом накочують різні думки й спогади, та силу духу додають браслети від батьків, дружини й сестри, які він завжди носить на руці.
«Завжди пригадую батьків, жінку і сестру рідну. Від кожного у мене є браслет, який я із собою ношу», - розповідає правоохоронець.
Історія Олексія Сакало не про подвиги, а про щоденну відданість. Про людей, які вміють бути поруч у найскладніші хвилини, про холодний розум і людське тепло в окопі.
Його приклад – це прописані в серцях побратимів вчинки: тягнути пораненого кілометри під обстрілами, чекати на «Новатор» як на порятунок, не залишати нікого.
«Краще б війни не було», – каже боєць штурмової бригади. І ця проста фраза – найщиріший підсумок. Попри все, його головна мрія – мир; додому, де всі живі й здорові.
Відділ комунікації поліції Полтавської області
