«Ми працювали практично в тилу ворога»: волинський поліцейський Сергій Кравчук про службу в зоні бойових дій

Сергію Кравчуку – 30, він поліцейський-інструктор. З 2021 Сергій допомагав вдосконалювати вогневу підготовку волинським поліцейським, працюючи у тренінговому центрі МВС, а з початку війни за покликом серця вирушив на схід України у складі батальйону Нацполіції «Захід», аби прогнати ворога.

Він давно марив військовою справою, і хоч після школи життя повело його в інші сфери, у 24 роки правоохоронець чітко вирішив, ким хоче бути та чим займатися. Тож розпочав свою службу в 132-му окремому розвідувальному батальйоні десантно-штормових військ та став спеціалістом з військової розвідки. Набуті у війську знання неабияк допомагають поліцейському нині виконувати бойові завдання у гарячих точках. Під час відпустки Сергія нам вдалося поспілкуватися з ним та детально розпитати про службу військову та поліцейську, специфіку роботи у зоні бойових дій, звільнення Харківщини, поранення, мотивацію та перемогу. Про усе це в цитатнику.

***

У поліції не так давно - близько двох років. Була можливість попрацювати з територіальною обороною, їх навчати, також  займався з підрозділами поліції. Коли почалася війна, погодився на пропозицію їхати на схід України, там ми розпочали роботу на Харківщині, яка тоді ще була окупована.

***

У  24 роки я кардинально змінив своє життя і відправився туди, до чого більше душа лежала. Служити хотілося ще з років 17, але якось не вдалося потрапити в армію. Коли з’явилася така можливість, я нею скористався і зараз  задоволений.  Я служив у 132-му окремому розвідувальному батальйоні десантно-штурмових військ - новоствореному підрозділі з крутим колективом професіоналів, які були передовими у розвідці.

Нас відправляли на змагання з розвідки в Великобританію, де ми здобули срібло, представляючи Україну. Їздили і на міжнародні навчання в Німеччину, де показали вищий клас підготовки ЗСУ. Після цього були виїзди в АТО чи ООС.

***

Власне, тому на Харківщині я виконував завдання у новоствореній групі розвідки на рівні зі Збройним силами України, підрозділами ГУР, ССО. Це були завдання ударно-пошукового типу, тобто - мінування, виставлення спостережних постів, спостереження за противником, їхніми діями та намірами.

Ми передавали цю всю інформацію на штаб, а там вже визначалися, які штурмові дії проводити і як.

Ми проводили мінування доріг:  на одній з ділянок підірвався БТР і УРАЛ,  і ще плюс до того –  «танчик», який приїхав відтягнути те все.

***

Працювали практично в тилу ворога, частіше заходили в посадки, де ворог дислокувався, виявляли їхні точки. Інколи – відстань до противника була мінімальною.

Бувало, що нерви трохи «грали», наприклад, під час виконання одного із завдань противники нас виявили і обстріляли з мінометів, на щастя, ніхто не загинув, одного бійця поранили, його ми виносили понад 8 кілометрів болотяною місцевістю, тоді було трохи страшно.

Я в цій галузі вже досить тривалий термін і адаптувався, вийшов зі своєї зони комфорту. Коли, наприклад, доводиться їхати на завдання в якесь місце – взяв каремат, спальник - і для мене не проблема переночувати в лісі. Коли ж приїжджаєш додому – то спочатку незвично, бо м'яке ліжко, в кімнаті тепло, це вже більше викликає якийсь дискомфорт.

***

На Харківщині ми проводили стабілізаційні заходи в одному  із населених пунктів, і там вразив мене один дідусь. Він вийшов надвір і стоїть, дивиться на нас, ми, звісно, підійшли перевірити документи, а він питає: «Ви з України чи російські?». Ми ж відповідаємо, що українські, на що він нам: «Та ну, що ви мені розказуєте? Ви перевдягнулися, так часто робили. Я вам не вірю, покажіть документи». Коли він побачив українські документи, синьо-жовтий колір, то впав на коліна, почав плакати, вибігає також і його бабуся, каже: «Як ми вас довго чекали, діточки».

Це справді надихає,  додає сил і бажання чимшвидше дотиснути цих нелюдів.

***

Працюючи в Бахмуті, я отримав контузію. Там ми виконували завдання на двох пунктах спостереження, де мали стримувати живу силу противника. Ворог був дуже близько – буквально через дорогу.

Тоді наші досить непогано дали відсіч їм – у стрілецькому бою було знищено 10 військовослужбовців росії. Також добре відпрацювала і аеророзвідка, гарно вражали цілі наші міномети.

Завдяки зусиллям аеророзвідки ми знищили їхній БТР і розбомбили пункт спостереження. Але після - ворог нас трохи відтиснув, і потрібно було повертатися на свій пункт спостереження. Ми почули лише подвійний хлопок, тобто відпрацьовував танк,  нас відразу заглушило, трохи осліпило та закидало землею - і нас, і вихід. 14 днів я пролежав в госпіталі. Чесно сказати: «дах» їде не від тієї контузії, а від того, що немає чим зайнятись і хочеться вже влитися знову в роботу зі зброєю.

***

До мого поранення рідні навіть не знали, що я воюю і де знаходжуся. Мама дзвонить: «Що ти, як ти?» Кажу: «Мамо, роботи багато, все добре, в мене заняття, я потім наберу, бо тут в лісі інтернет не тягне», а ми якраз вже екіпіруємося на завдання. Протягом тривалого часу так і спілкувалися. Коли ж давали відпустку, я старався спочатку поїхати додому і показати, що все добре, щоб їх заспокоїти.

***

У нашому «Заході» реально досить високий бойовий дух. Хлопці готові йти і в вогонь, і в воду. Після служби у 132 батальйоні я знову поринув у колектив людей-професіоналів, вони не бояться і готові виконувати будь-які завдання.

Досвід інструктора теж був потрібен в тих умовах. Коли в нас не було бойових виходів, ми збиралися всім колективом, наприклад, в 7 ранку і відпрацьовували усі елементи, що необхідні нам. Кожен ділився своїм досвідом, хто краще знає щось - допомагає тому, хто менш обізнаний. Ми відпрацьовували  тактику до автоматизму.

Всі хлопці круті, у них є бажання вчитися. Для мене це дуже приємно, це дає друге дихання, щоб з ними працювати, щось давати їм нове, відпрацьовувати всі ці елементи.

***

Якщо у 2014–2022 роках  не було таких масштабних операцій, то зараз реально дуже тяжко, тому що постійний щільний вогонь артилерії та авіації противника, дуже багато живої сили противника. Так, вони набагато менш підготовлені, ніж ми, тому що мобілізованих одразу відправляють у зону бойових дій, і вони просто гарматне м’ясо.

Наші військові краще підготовлені. Приїжджають постійно наші партнери з-за кордону, допомагають, чим можуть, навчають  вогневій тактиці,  медицині. Також наші підрозділи  за кордоном  отримують  ґрунтовні знання. Це великий плюс для нас.

***

Мотивація зараз одна – вигнати російських загарбників з нашої землі. Я живу цим. Ми  готові виконувати будь-які завдання, аби це швидше сталося.  І зараз для цього я передаю свої знання і досвід іншим. 

Сектор комунікації

поліції Волинської області