Командир роти мінометників Дмитро Шульга: "Я з 2014-го казав, що якщо не готуватиметесь, то коли вони будуть тут, ви будете в шоці"

Командир роти мінометників Дмитро Шульга для  «Цензор. НЕТ»:

 Мінометник Дмитро Шульга, позивний Юрист був успішним адвокатом, коли в 2014 році почалися бойові дії на Донбасі. Але залишив практику і пішов добровольцем на фронт. Тому питання чи воювати за вільну країну - в лютому минулого року не стояло, він продовжив службу. Брав участь у визволенні Харківщини, воював на Запорізькому напрямку. А зараз разом з ротою мінометників, якою командує, у складі бригади "Лють" бере участь у контрнаступі. 

"ЛЮДЯМ, ЯКІ МАЮТЬ БАЖАННЯ ЗАХИЩАТИ КРАЇНУ, ТРЕБА ЇЗДИТИ НА СТРІЛЬБИ, ВОНИ МАЮТЬ ЗВИКАТИ ДО ЗБРОЇ"

– Дмитре, війна триває з 2014-го, і саме тоді ви добровольцем уперше пішли на фронт. А яким для вас став минулий рік, коли відбулось повномасштабне вторгнення?

– Складним і напруженим. Тому що війна справді почалася 2014 року, й країна мала до цього готуватись. Зміни є, досить вагомі, але їх мало. А нам треба розуміти, що за кількістю ворог нас переважає десь у 4-5 разів. Вони не жаліють людей, закидаючи їх масово на позиції. На такій навалі все і будують. Тому ми можемо перемогти росіян тактикою, вміннями і професіоналізмом. Це треба розуміти. Бо у нас одна гармата – в них десять. І наша одна має бити так, щоб вона завдавала враження противнику в 10 разів більше, ніж їхніх десять нам. Для цього нам усім, хто має бажання захищати країну, треба вчитись. Нам треба професійно готувати людей. Бо відвага починається там, де закінчується професіоналізм. А лише однією відвагою ми навряд чи переможемо.

– Якось читала допис одного з бійців, який пише, що його командир ніколи не брав волонтерської допомоги. Не тому, що погано ставиться до волонтерів, а тому, що вважає, що армію має забезпечувати держава.

От ви кажете, що росія завалює наші позиції людьми, бо вони насправді своїх не жаліють. Я це чула від багатьох військових. Та чула й те, що вони стали непогано забезпечувати своїх. Що на штурм ті йдуть групами вночі, при цьому у них є індивідуальні прилади нічного бачення. Вочевидь вони поставили виготовлення цих приладів на промислові рейки, інакше звідки б вони їх так багато брали.

Можливо, українському бізнесу теж варто більше працювати на забезпечення армії? Звісно, за умови, що уряд визнає, що військово-промисловий комплекс – це пріоритет. А волонтери могли б точно визначити, на що саме найбільший попит. От і вийшла б певна синергія.

– По-перше, я не згоден з тим, що принципово не варто нічого брати у волонтерів. Так, ми маємо розуміти, що держава повинна забезпечувати армію – це її завдання. Але візьмемо банально ті самі дрони Mavic. Їх така кількість може піти за тиждень, що держава не зможе стільки поставити, з огляду на існуючі процедури. Поки вони це все закуповуватимуть, хлопці сидітимуть на фронті "сліпі". Можливо, треба змінювати механізми і прискорювати закупівлі, але, знову ж таки, корупція нікуди не поділась, треба це враховувати.

Є й інша проблема. Інколи набирають щось, а воно там у такій кількості не треба. Це все залежить безпосередньо від командира, який оцінює потребу в конкретному приладі, незалежно від того, це тепловізор, дрон чи прилад нічного бачення. Трапляється, що одному підрозділу передають 10 тепловізорів, а їх там стільки не треба. Максимум потрібно п’ять, і то за умови, що два про запас. А іноді командири, розуміючи, що завтра "прилетить" і згорить, беруть стільки, скільки волонтери готові передати, мовляв, хай буде. Але ж вони мають розуміти, що в якісь підрозділи така допомога не доїхала, а їм так само бути на лінії фронту, так само контролювати лінію бойових дій, ворога – і воно їм теж потрібно.

Сидіти без необхідного і відмовлятись від волонтерської допомоги, це, м’яко кажучи, недалекоглядно, бо від цього залежить ефективність підрозділу на фронті й безпека людей.

Щодо іншого обладнання, то у росіян воно й було. Але не настільки все масштабно. Вони на певних напрямках, де вважають за потрібне, кидають спецпризначенців, які справді мають і підготовку, й екіпірування, і різні прилади.

Не треба недооцінювати противника. Там не всі чмоні. Я особисто вважаю, що підхід, коли кажуть, мовляв, там усі чмоні й ми їх зараз візьмемо, дурний. Тому що навіть цей чмоня має автомат. Він може з переляку постріляти наших хлопців. І навіть професіонал може нарватись на чмоню і, на жаль, отримати кулю.

З іншого боку, переоцінювати противника теж не варто. Так, є окремі гарно оснащені й підготовлені підрозділи, але багато добре озброєних, підготовлених, екіпірованих бійців у них немає.

– Як правильно розрахувати необхідну кількість технічних засобів, які варто залишити підрозділу? Та ще й щоб підстрахуватись на випадок прильотів?

– Я непрофесійний військовий, тому спираюсь на власний досвід. Багато часу провів в АТО, тоді теж цікавився, спілкувався з військовими. Тому скажу так: усе залежить від задачі, яку виконує підрозділ. Якщо складний ландшафт, якщо це умови міста, якщо багато пунктів спостереження, то треба розраховувати, щоб тепловізор був на кожній точці, й ще бажано мати запасний. Але коли їх десять в одній точці – вони там не потрібні.

Це вже має вирішувати безпосередньо той командир, що керує людьми, які виконують бойову задачу.

Треба розуміти, що у людей гроші небезкінечні, що війна може затягнутись надовго, і цю допомогу треба берегти.

– Дмитре, а як адвокат, який до 2014 року спеціалізувався на господарському праві, загалом опинився в поліції діалогу після служби в АТО? Навіщо ви прийшли працювати в поліцію?

– Жартую з цього приводу: я не йшов, мене записали. Коли розпочались бойові дії на Донбасі і формувались перші добровольчі підрозділи на базі МВС, я записався в один з них. Спочатку хотів піти в "Азов". Я приїхав з роботи – костюмчик, галстук, машинка... Коли з кумом зайшли в такому вигляді туди до хлопців, вони на нас дивились такими здивованими очами… Може, через цей зовнішній вигляд тоді й не взяли. Не знаю.

Ще подавали документи в "Дніпро-1", в "Айдар", туди, де були знайомі. А потім потрапили в батальйон "Золоті ворота". А наприкінці 2015 року об’єднали п’ять батальйонів у полк "Київ", то служили там. Ще через два роки, коли я повернувся з ротації, потрапив у поліцію діалогу. Як мені тоді сказали: "Ти ж постійно хаєш реформи. От сам щось спробуй зробити. Ось тобі реформа, ось нове відділення, іди займайся". Думаю, добре, піду. Планував рік попрацювати і повернутись до спокійного, звичайного життя.

– Що змусило передумати і залишитись?

– Колектив. Я не помилився ще тоді в 2014-ому, коли пішов служити в "Золоті ворота". Потрапив у нормальний підрозділ, у нормальний колектив і затягло. Певна романтика військова присутня, якщо люди адекватні. У нас справді була дуже гарна рота, дуже гарні хлопці.

І життя там трохи було іншим, без пафосу. Всі однакові. З одного казана їдять, в одних приміщеннях сплять, там певною мірою спокійніше.

Бо пафос там дуже швидко розкривається, і коли людина намагається вішати лапшу на вуха, це дуже швидко проявляється. Як правило, такі люди потім відпадають від колективу. І лишаються лише справжні.

У нас так і вийшло. З частиною хлопців, які тоді там зі мною були, ми служили разом і в поліції діалогу.

А 24 лютого минулого року ми були відділенням полку "Київ".

– Яким для вас був той день? Чули вибухи, коли все почалось?

– Спав, нічого не чув (посміхається, – авт.). Прокинувся від дзвінка начальника штабу, який повідомив, що всіх збирають по тривозі. Я думав, що навчальна, не хотів їхати. Він каже: "Яка навчальна? Вмикай новини по телевізору. Війна".

– Ввімкнули?

– Так. Швидко зібрався, обдзвонив хлопців і поїхав.

– Які в перші дні виконували завдання?

– Чергували на блокпостах.

– Добре, що вони тоді не дійшли до Києва. Шкода, що ми виявилися не готовими до цього повномасштабного наступу.

– Ми стали забувати про те, що сталося 2014 року, про те, що в нас є ворог. Це стосується кожного. Думали, що це "десь там".

Я з 2014-го казав, що якщо не будете готуватись, то коли вони будуть тут, ви будете в шоці. Так воно і вийшло. Тому що мали підготуватися краще. Не розумію, звідки було це умиротворення, що війни не буде.

– У вас немає відчуття, що зараз люди знову розслабились, як тоді з АТО? Що війна десь далеко і тут знову цього не може бути, якщо, наприклад, казати про Київ?

– Треба готуватись, усе може бути. Якщо люди будуть готові, то у ворога нічого не вийде. Навіть якщо вони більше людей зберуть і більшим угрупованням попруть, у них нічого не вийде. Та ми маємо бути до цього готовими як психологічно й фізично, так і з погляду озброєння, обладнання й усього іншого.

– Тобто не покладатися на те, що хтось це зробить?

– Ні. За мене ніхто в бронежилеті з повним БК бігати не буде. Якщо я не буду бігати, тренуватись і займатись фізичними вправами, то я по собі знаю, що дуже швидко видихнусь. Хлопцям, якими зараз командую, наголошую: "Я за вас бігати не буду".

Тому людям, які мають бажання захищати країну, треба їздити на стрільби, вони мають звикати до зброї. Щоб вони більш-менш розуміли, що робити.

– Читала в одному з інтерв’ю, що міномет важить близько 200 кг. Це ж яку силу треба мати, щоб із ними працювати.

– Це ви маєте на увазі міномети 120 калібру. Вони справді здорові й на колесах. Як "кравчучка" (посміхається,– авт.). Хоч скільки вони точно важать, не знаю.

У нас міномети 82-го калібру. Троє взяли по частинах і побігли. Інколи, коли розумієш, що має бути обстріл, ти так біжиш з ним… І сили є, і здоров’я дозволяє бігти (посміхається, – авт.).

Хоч спортом треба займатись, коли є час. Треба тренувати витривалість.

– З мінометом особливо і не побігаєш. Чи доводиться?

– У нас це, так би мовити, "човниковий" біг інколи. З укриття до міномета, навів його – пірнаєш назад. Інший вибігає – міну закидає. А коли на тобі бронежилет, каска, БК висить – це додаткове навантаження. Коліна й спина починають наприкінці дня відчувати.

– Правильно бігати на позиціях теж вчите, як і решти базових правил?

– Усі ці правила, коли передбачено, що треба робити так, а не інакше, – радянщина. Та якщо людині спиною чи боком легше і швидше бігати – хай бігає. Бо головне – це задача, яку треба виконати. Починаєш виконувати і вже в процесі дивишся, хто як і що робить. Буває, бачу, що хлопцям кортить кинути міну, стрільнути з міномета, але коли ми його наводимо, а ти стоїш близько, то можуть з АГС до тебе дістати, накрити квадрат. Чи прилетіти може з того боку міна. Я ж відповідаю не лише за те, щоб я поцілив. Я ж за особовий склад відповідаю. Доводиться сваритись. Бо ж міномет – це розрахунок, і вертепу тут не потрібно. Пояснюю їм: якщо ми будемо стояти вчотирьох і щось прилетить – усе, розрахунок не працює. Якщо двох зачепить, то інші двоє зможуть працювати. Кажу: "Ви ж думайте головою!"

– А тоді, 2014 року, в добробаті ким ви були за військовою спеціальністю?

– Піхотинцем. За час АТО навчився використовувати певні види озброєння.

"ШУКАЄМО ГЕЙМЕРІВ, ЩОБ ПРАЦЮВАЛИ З ДРОНАМИ, ТАМ ПРИНЦИП ТОЙ САМИЙ"

– Як відбирали людей у свій підрозділ, коли почала формуватися "Лють"? Читала, що у мінометники добре підходять математики. У вас є видатні математики?

– Видатних немає, але хлопці не дурні. А знання математики справді важливе. Окрім того, шукаємо геймерів, щоб працювали з дронами, там принцип той самий. Якщо ти на джойстиках уміло грав, то будеш керувати і коптером. Нам підказали так шукати на одних курсах, де ми вчились.

Водії треба, які не бояться. Бо одна справа, коли треба просто водити автомобіль, інша – це коли треба це робити під обстрілами.

У зоні бойових дій усяке буває. У Бахмут якось заїжджали. Це під ранок було. За ніч ситуація трохи змінилась через обстріли. І першими йшли наші хлопці, перевіряли все.

І дивлюсь – хтось на дорозі сидить. Одразу ж думки: "Чого він там сидить? Обстріл-не обстріл? Може, туди й їхати не можна?". Під’їжджаю, гальмую – і з’ясовується, що там тролейбусні дроти, бо стовпи попадали, їх позбивало під час обстрілів. І перехрестя з цих тросів утворилось. Якби цей хлопець там не сидів, я б пер, і машину б розірвало цими тросами.

Далі їдемо, "градина" стирчить. Уліво-вправо нікуди. Повний кузов БК, міномети з собою, і ще й два хлопці сидять у кузові. Зупинитись швидко не можу, бо розумію, що повилітають з того пікапа. Я вже і так, і так пробую, але розумію, що не виходить – машина навантажена, важка. Гальма пускаю, потім газ, щоб вона вже піднялась… Хай буде вже, як буде… Пощастило.

Звісно, треба підбирати людей, як ви кажете. Але коли йде війна, ти особливо не перебиратимеш. Це командири вже мають шукати кожному роботу. Комусь треба копати окопи, комусь – підвозити БК, хтось буде чистити картоплю чи ремонтувати машини.

Був такий випадок ще в добробаті. Один із хлопців спочатку був топографістом, а потім став командиром мінометної роти. Тому що це супутні речі. Він розумівся на координатах, особливостях ландшафту, плануванні. І швидко освоїв специфіку роботи мінометника.

Тому треба з розумом використовувати ті навички, той потенціал, який має людина. А якщо ти знаєш, що хлопець хороший, але з його головою він потрібний у загальному плануванні, врахуй це. Або бачиш, що інший такий спритний, хочеться залишити в своїй роті, але ти розумієш, що з нього розвідник класний вийде, тому віддаєш.

– А як ви розумієте, де краще застосувати навички людини, якщо вона не має військової спеціальності? Що допомагає: інтуїція чи досвід?

– Певно, і те, й інше. Бо буває, що спілкуєшся з людиною, розумієш, що вона має певні знання і вміння, але при цьому усвідомлюєш, що тобі від неї тільки один геморой буде. Знаєте, так буває, коли "я, я, я"? А тут же колектив має працювати. Тобто, не один, а всі, причому злагоджено.

Мінометний розрахунок – це група людей, у якій кожен має виконувати свою функцію. І навіть якщо ти з пікапа міни дістаєш, готуєш їх до стрільби, ти виконуєш певну функцію, без якої не буде нормального результату роботи. А якщо в тебе математичний склад розуму, то таких треба ставити рахувати, а не тягати ящики. А тим, хто гарно водить машину, давати це робити. Бо теж своя специфіка є. Це не по асфальту в Києві їздити. І треба мати сталеві яйця, щоб це робити. Не зупинитись, не злякатись, не в’їхати нікуди з переляку.

– Ви прийшли в полк "Сафарі" одразу, коли він почав формуватися?

– Ні, торік улітку, а полк було сформовано навесні.

– Тобто, ви вже поїхали в Запорізьку область виконувати бойові завдання?

– Так, це були Щербаки, Малі Щербаки, відрізок від Оріхова до Запоріжжя.

А потім ми поїхали у Харківську область. Тоді ж досить стрімко розвивався контрнаступ, і ми мали разом зі Збройними силами й іншими підрозділами звільняти Балаклію, з якої все починалось. Але поки нас передислокували, вони вже пройшли ту Балаклію. І ми вже їхали в Куп’янськ.

Росіяни тоді настільки стрімко відступали, що кидали все. Було досить багато техніки. І танки були, і самоходки, і БМП. Лише де встигали, знімали з техніки акумулятори.

Після Куп’янська був Вовчанськ, а потім нас перекинули в Ізюм. Далі звільняли Лиман, після чого нас передислокували в Краматорськ. Звідти ми їздили в Бахмут.

– Хто тоді проти вас воював: кадрові військові чи мобілізовані?

– Не можу сказати, що тоді там були якісь специ, не можу. "Вагнеровці" і військові, але точно не професура. Тому що їх використання безпосередньо командуванням інколи було дивне. Кинули групу. Якщо вона прорвалась під артобстрілом, то клас. Не доїхала, то кидають наступну. Спеців вони так не кидають уже, бо їх не так багато в них залишилось.

– У чому суть штурмів великою кількістю живої сили, коли людей ось так кидають навмання?

– Бо по-іншому взяти неможливо. Ми спілкувалися з хлопцями-кулеметниками, які були на позиціях біля Соледару. Каже один: "Не розумію, як. Я їх "кошу", а вони знову лізуть один по одному".

– Тобто це розраховано на те, що противник виснажиться?

– Можливо. А можливо, вони не розуміють, як інакше. Є радянські й російські підручники ведення бойових дій, у них така тактика.

Американці сказали б: ми зараз усе "Томагавками" рознесемо, потім пустимо літаки, щоб вони добили, далі "Апачі" прилетять, і лише після цього піде піхота, щоб подивитись, що там залишилось.

– А ці більше ставку роблять на піхоту?

– Так. Відсутність технологічної армії. Все.

– Так це ж друга армія світу. Вона має бути технологічною.

– Та вона ніколи не була другою. В чому полягає "велич росії", я ніколи не розумів. Хіба що вона велика територіально.

Мені дуже смішно, коли вони кричать, що воюють з НАТО і дійдуть до Польщі за три дні. Ну, хай спробують. Коли буде завдано контрударів, вони просто офігіють від розльоту.

Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"