«Хотілося б, щоб всі українці брали тварин із притулків», – поліцейська Майя Бреславська подарувала другий дім собаці Іші з Гостомеля
Власника Іші вбили російські військові. Поліцейська планувала приїхати до притулку та спочатку просто познайомитися, адже більшість часу вона приділяє службі, до того ж вдома на неї чекав 14-річний кіт Брюс. Але побачивши Ішу, вже не могла поїхати додому без неї. У травні буде два роки, як собака стала членом родини Майї.
Начальник управління взаємодії з громадами Департаменту превентивної діяльності Національної поліції України Майя Бреславська дізналася про собаку Ішу на початку повномасштабного вторгнення від засновників притулку для тварин «Хатуль Мадан». Поліцейська планувала поїхати познайомитися і вже вдома обдумати, чи зможе вона взяти на себе таку відповідальність:
«Іша мене зустріла, трошки на мене гавкала, потім понюхала, познайомилися. Про неї було дуже мало інформації, тільки знала, що їй 5-7 років, власника вбили російські військові, і вона залишилася з матір’ю цього власника. І саме ця жінка попросила волонтерів забрати собаку, бо вона вже не мала змоги з нею гуляти і приділяти їй час. Побачила це диво – і вона мені дуже сподобалася. Я планувала вдома зважити всі «за» і «проти», бо на службі важко мати собаку. Але не змогла вже поїхати без неї. Тому нам зібрали Ішині речі – пару іграшок, повідець – і ми поїхали додому».
Поліцейська переживала, як вдома пройде перше знайомства кота Брюса та собаки Іші:
«Пам’ятаю, було дуже тепло, класна погода, сонячна. Вдома нас зустрів Брюс і, звичайно, здивувався, мовляв: «Ма, це хто?». Він обережно підійшов, понюхав і майже не звертав на неї уваги. Вона дивилася кота і відверталася, у них не було таких прямих контактів. Тривало це десь два чи три тижні. Щоб адаптація Іші пройшла легше, у неї був такий будиночок з дахом, свій куточок, де відпочивала».
Наша колега розповідає, що в неї було якесь внутрішнє переконання, що вона все робить правильно і має допомогти цій собаці:
«Я не вимагала від неї перші кілька місяців якогось зворотного зв’язку. Розуміла, що їй треба час адаптуватися, подивитися квартиру, мене, моє ставлення до неї. І у нас все вийшло. Ми приглядалися одне до одного, ця відстань між нами скорочувалася. Вона була така невпевнена в собі. Постійно десь поряд, але не підходила близько, мала якісь сумніви щодо мене. І потім потрошку цей бар’єр зник, я навіть не помітила, як його не стало».
Майя Бреславська згадує, що від того, що Іша проживала у приватному секторі, вона не бачила великого міста, не чула звуки потяга, транспортних засобів, дуже всього лякалася:
«Я впевнена, що попередній власник її дуже любив, знаю тільки, що вона його втратила. Дівчата попереджали, що вона боїться білих бинтів, камуфляжної форми і може якось зреагувати несподівано. Мабуть, це дало такий поштовх забрати її, дати нову сім’ю, любов і захист. Потроху вона адаптувалася і вже більш спокійно сприймала людей, інших тварин».
Так поступово Іша стала членом родини Майї та Брюса.
«Це дуже велика відповідальність – брати собаку, взагалі заводити тварин. Це має бути свідомий вибір. Це відповідальність і перед суспільством, адже цю собачку багато хто боїться, вважає, що це бійцівська порода. І ми маємо дотримуватися всіх правил вигулу – і це нормально», – наголошує поліцейська.
Один із важких періодів, які разом пережили поліцейська, Іша та Брюс – серйозна травма лапи собаки. Іша перенесла три операції як раз на період блекаутів в Україні через російські обстріли.
«Найстрашніше було, коли сказали, що лапу можемо втратити, тож завдання було одне: врятувати від ампутації. Ліфти не працювали, а живемо ми на 18-му поверсі. Важко було носити її на руках на вулицю, бо важить ця «булочка» 20 кілограмів. Вона мене загартовувала на повну. Зараз радію, що ми вже пройшли три кола пекла і собака бігає та живе повноцінним життям», – посміхається поліцейська.
Реабілітація триває і нині. Однак, навіть це не завадило Іші стати першим офіційним учасником одного із благодійних забігів на підтримку Збройних Сил України.
«Ми побачили, що є марафон, я зареєструвала себе та її, хоча не знала, чи дозволяється собакам брати участь у таких марафонах. Нам вислали набір для забігу. Ішу я зареєструвала на кілометр, себе – на десять. Ми бігли за Чорнобаївку».
Поліцейська розповідає, що прихистити собаку стало для неї дуже відповідальним рішенням, проте вона закликає всіх українців за можливості забирати тварин із притулків:
«Мені б хотілося, щоб наші люди робили такі свідомі вчинки, щоб вони брали котів, собак саме з притулків. Не треба цього боятися. Дійсно, кожен має розуміти, що це велика відповідальність за життя цієї тварини, за її подальшу соціалізацію. Я вірю, що Іша була в гарній сім’ї, її там любили, я бачу це по собаці: вона така зважена, спокійна, дружня. На жаль, її власника не стало, я її другий власник і дуже її люблю. Ми один одного розуміємо. Якщо ви хочете собаку, не відкладайте. Життя коротке і непередбачуване. Ще жодного дня я не жалкувала».
Департамент комунікації
Національної поліції України
