«Я дуже хочу повернутися туди»: історія ветерана Дмитра Кутузова, який після фронту знайшов себе в поліції
До війни він грав на барабанах. Потім — пішов у розвідку, приймав рішення за секунди й одного дня опинився всередині машини, яка стала мішенню для ворожої атаки. Дмитро Кутузов вижив, але отримав важкі поранення, переніс десятки операцій і майже рік відновлювався. Сьогодні він працює в поліції, але зізнається: частина його досі там — серед побратимів, у знайомій атмосфері фронту, де він почувався «як риба у воді».
Є люди, про яких складно розповісти одним реченням. Дмитро Кутузов — саме такий. До війни його життя було пов’язане з музикою. З 2003-го до 2014 року він грав на барабанах. А потім настав 2014-й, Майдан, мобілізація — і зовсім інший ритм життя. Дмитро пішов захищати Україну під час другої хвилі мобілізації. Потрапив до 57-ї бригади, 42-го батальйону. Згодом підписав контракт, пройшов підготовку, а у 2016 році приєднався до розвідки. «Мені завжди був потрібен рух. У тилу я довго не затримувався. Хотів бути там, де можу бути максимально корисним».
Один із перших бойових обстрілів Дмитро пам’ятає донині. Це було під Слов’янськом, коли військові мали зустріти та супроводити колону з боєприпасами. Почався обстріл.
«Я ніколи в житті не чув над головою нічого подібного. Не розумів, що відбувається, звідки летить і куди потрібно рухатися. Тоді зорієнтуватися допомогли побратими. А згодом самому довелося діяти без права на роздуми. Один із військових не встиг вибратися з-під боєкомплектів. Усі вже були в машині, а він залишився. Я повернувся за ним і витягнув його. У такі моменти не думаєш про себе. Просто бачиш, що людину треба витягнути — і робиш це. Можливо, саме такими секундами й вимірюється справжня відповідальність за життя іншого».
А потім настав день, який розділив його життя на «до» і «після». 2020 рік, у машині було одинадцять військових. Двоє побратимів загинули. Дмитро вижив. Але отримав важкі поранення. Безліч операцій на очах, чотири — на голові, ще кілька — на руці. Спочатку він навіть не розумів, що поранений. Через травму очей не міг усвідомити, наскільки серйозно постраждав. А коли почав розуміти — найбільшим страхом була вже не сама смерть. Було страшно подумати, чи зможе він повернутися до нормального життя.
Після реанімації Дмитра направили до військового госпіталю в Одесі. Почалися операції, лікування, реабілітація. Майже рік. Але навіть цей шлях він не називає перемогою.
«Я не вважаю це перемогою. Я зрозумів, що мені дали шанс почати своє життя заново — так, як я можу». І, мабуть, у цій фразі — весь його шлях. Не повернутися до того, ким був. А навчитися бути собою вже після всього. Після фронту Дмитро зіткнувся з тим, про що часто говорять ветерани: світ навколо продовжує жити, ніби нічого не сталося. Люди працюють, зустрічаються, планують майбутнє. А ти повертаєшся вже іншою людиною. Найскладніше було не просто фізично відновитися. Важко було знову знаходити спільну мову з тими, хто ніколи не був там. «Можна прочитати сотні історій про війну, поспілкуватися з сотнею військових. Але коли ти сам це проживаєш — усе зовсім інакше. Написане ніколи не передасть того, що ти відчув там».
Найбільше після повернення Дмитрові не вистачало побратимів. Тих, із ким не потрібно нічого пояснювати. Тих, хто розуміє з півслова. Тих, хто став його другою сім’єю. Тому сьогодні він говорить те, що може здивувати людину, яка ніколи не була на війні:
«Я дуже хочу повернутися туди». Не тому, що забув про біль. І не тому, що війна для нього — романтика. Просто там він знає, хто він. «Там я почуваюся як «риба у воді». Там мої однодумці, побратими. Там я знаю цю обстановку, розумію, що робити і чого не робити». Мабуть, найважче після війни — не залишити фронт. А зрозуміти, як жити без нього».
Сьогодні Дмитро працює в поліції. Його робота пов’язана з людьми: він спілкується з тими, хто приходить до територіального підрозділу, допомагає їм та стежить за дотриманням безпекових вимог. Його військовий досвід нікуди не зник. Він змінив його ставлення до людей і до життя. Дмитро по-іншому сприймає поліцейських, які сьогодні також продовжують захищати країну — кожен на своєму фронті. Але водночас чесно говорить: поки не на сто відсотків відчуває, що знайшов своє місце. Можливо, тому що повернення до цивільного життя не відбувається в один день. Війна залишається всередині — у спогадах, людях, звуках і втратах.
Дмитро не говорить про великі мрії.
Його бажання після всього пережитого: «Просто спокійне життя». Після війни навчився цінувати те, що раніше могло здаватися буденним: «Людей. Життя. Саме життя».
Можливо, саме тому його історія — не лише про війну і не лише про поранення. Вона про людину, яка втратила частину колишнього життя, але не дозволила забрати в себе головне — здатність жити далі.
Тому що іноді, почати життя заново — означає не забути те, що було, а навчитися жити з пам’яттю про це.
Відділ комунікації поліції Кіровоградської області
