"І от я бачу випалені кімнати та розумію, що мама загинула, обіймаючи дітей". Досвід роботи під час війни криміналістки з Харкова.

Тетяні Савчук 40 років. Працює криміналісткою в слідчому управлінні поліції Харківщини. Вона одна з двох жінок, які були на цій посаді у відділі на початку повномасштабної війни. В лютому 2022-го діставалася в Харків із-за кордону – мала бути на роботі попри все. Про  роботу криміналіста під час війни та досвід, який неможливо забути у матеріалі журналістки Ганни Черненко для «Меморіалу» у межах спецпроєкту «Люди, які працюють зі смертю».

10 років Тетяна викладала криміналістику в Харківському національному університеті внутрішніх справ. У 2020-му перейшла від теорії до практики. На повномасштабну війну припали чотири з її п'яти років у слідчому управлінні.

До розслідування резонансних злочинів додалися воєнні – кожен страшний і не схожий на все, що було раніше. Місце злочину – це тепер місце прильоту. Замість відбитків пальців довелося шукати уламки ракет, дронів, КАБів…

У згорілих будинках, школах і цехах криміналісти шукають те, чим цього разу російські війська обстріляли Харківщину. А ще – загиблих… Скільки їх знайшла та ідентифікувала, криміналістка не знає. Йдеться про тисячі.

Тетяна не пам'ятає й скільки місць обстрілів, катувань і вбивств, вчинених росіянами, вона обстежила. Каже, такий фактаж для її пам'яті буде непідйомним тягарем. Один лише тиждень роботи в Ізюмі перевернув свідомість: в Ізюмському могильнику було орієнтовно 450 загиблих.

Проте вона пам'ятає всі обстріли, де загинули діти.

Тетяна одна з тих, хто першими бачить місце злочину. Як криміналістка, сприймає його у двох вимірах: "зараз" і "до трагедії". Її знання відновлюють те, що сталось, по хвилинах, та відкривають найстрашніші миті.

Далі – монолог Тетяни, записаний платформою "Меморіал" у межах спецпроєкту "Люди, які працюють зі смертю". Усі матеріали проєкту читайте за посиланням.

Смерть і смерті – різні

Я і до повномасштабної війни працювала зі смертю – виїжджала на місця вбивств у складі слідчо-оперативної групи.

Найпам'ятнішим злочином із тих часів досі лишається пожежа в будинку для людей літнього віку. Це стало шоком, там загинули одразу 16 людей. І оглядати довелося саме останки тіл.

На двох поверхах ми працювали два дні. Було важко ще й через загрозу обвалу будівлі. Одразу згадую запах. Це був перший раз, коли я запам'ятала запах смерті.

Однак у моїй роботі все ж таки здебільшого йдеться про смерть "поодиноку". Вбивство однієї людини сприймається інакше, ніж масові загибелі.

Смерть і смерті – різні...

Смерть, пов'язана з війною – геть інша. Хтось чомусь вирішив, що наші життя не важливі. Вбивають дітей, старих людей, молодь. Усі вони могли ще жити.

Той запах ніколи не забудеться

В Ізюмі я зрозуміла, що в смерті – різні запахи. Одразу після обстрілів – це запах свіжої крові, спалених останків. Коли ми проводили ексгумацію з Ізюмського масового поховання, то навіть боялися торкатися до тіла – воно просто могло розсипатися. Останки були гнилі, розкладені.

Ми працювали у складі груп: слідчий, криміналіст, судово-медичний експерт і працівники ДСНС. Кожного дня було плюс-мінус 10 робочих груп. Траплялося, що одна група ексгумувала 10 поховань у день. Точніше ми припускали, що їх 10, а їх було 14 – бо в одну могилу могли покласти двох убитих. У такі найважчі дні ти вже на автоматі працюєш. Проте, як не відкидай емоцій, а той запах ніколи не забудеться. І картинка вилучених одночасно тіл із могил у голові постійно.

А ще поховання були близько одне до одного. Іноді ми провалювалися в них – більше ніде було пройти. Також в Ізюмі людей ховали на подвір'ях. Декого з таких подвір'їв перепоховали в цей Ізюмський могильник, і тут ми вдруге їх викопуємо, а потім тіла знову ховатимуть – утретє.

Ексгумація тривала у світлу пору, а ввечері ми складали фототаблиці. І от тоді автомат вимикався, ти допускав думки.

– Як ця людина померла?

– Що вона відчувала?

– Що відчували її родичі?

– Чому її вже стільки разів ексгумують?

– І коли це буде востаннє?

А вночі вдома в ліжку відчувався запах смерті.

Що має зробити криміналіст, диктує місце обстрілу

Ви бачили в кіно на місцях злочинів криміналіста з валізкою та фотоапаратом? От усе майже так у нашій роботі. Часто ми "працюємо зі смертю", але не тільки. На слідчому управлінні – також розслідування інших резонансних злочинів. Наша робота – збирати докази.

Коли почалась повномасштабна війна, криміналіст став універсальним солдатом. Ми першими потрапляємо на місце, першими оцінюємо ситуацію, визначаємо, які докази важливі. Із чимось можна працювати тільки на місці.

Криміналістів поліції залучають для проведення досліджень, зокрема ДНК. А в майбутньому нам хочуть дати дозвіл на проведення первинних досліджень пальців рук і балістичних досліджень. Тож моя робота, одна її частина – збирати докази, а інша – досліджувати їх.

Що саме має зробити криміналіст, диктує місце обстрілу. В 2022-му, коли Харків обстрілювали переважно "Смерчами", "Ураганами" і "Градами", ми фіксували пошкодження, елементи боєприпасів і суббоєприпасів для того, щоб визначити напрямок вильотів.

Коли б'ють "Шахеди" або балістика, напрямок польоту визначати немає сенсу, тож робота починається одразу з фіксації пошкоджень та елементів боєприпасів – щоб потім їх ідентифікувати.

Ми уважні до маркування на уламках. Це дає розуміння, чи не постачають цю зброю інші країни. І якщо, на жаль, є вбиті, то фіксуємо їхні особливі прикмети, тілесні ушкодження, їхнє розташування. Потрібно встановити особи загиблих і відтворити механізм того, що відбувалося.

Я вам розповідаю, що ось криміналіст фіксує злочин, а за цим "фіксує" стоїть дуже багато. Фіксація відбувається і на фото, і на відео, за допомогою дрона і 3D-сканера, який робить 3D-модель місця обстрілу.

Якщо є можливість, а це тоді, коли небагато прильотів, то виїжджають кілька людей на одне місце. Тоді фіксація розподілена: кожен зробив свою частину – і ми поїхали опрацьовувати відзняте.

А якщо багато прильотів, то роз'їжджаємося в різні місця – і тоді на одного криміналіста лягає весь комплекс робіт.

У 2022 році, коли були масовані обстріли Харкова з С-300, іноді всю ніч – прильоти. Летить і летить. Якщо є загиблі – ми негайно виїжджали, незалежно, чи ще летить, чи вже ні.

А часом – ти один огляд завершив, швидко на другий, на третій, на четвертий. Було і по сім, і по вісім оглядів. Іноді чергування переходило і на наступну ніч. Але це робота. Так, на щастя, не кожен день. І комусь цю роботу треба робити. Зараз це ми.

24 лютого 2022. "Просіться до провідника, навіжені..."

24 лютого ми з подругою були у відпустці за кордоном, коли посипались дзвінки: "Війна почалась!" Думаю, ну яка війна? Не може бути такого! Було важко повірити.

Відпустка для нас закінчилась, проте ми не могли повернутися того ж дня – рейсів до України не було. Я днів п'ять діставалася. Спочатку вилетіли до Польщі, потім доїхали ближче до кордону з Україною і звідти змогли дістатися до Львова.

Звідти поїздів до Харкова не було, був гуманітарний – який привіз біженців, але назад нікого не віз. Нам сказали: "Ідіть просіться до провідника".

– Куди? Всі їдуть з Харкова, а ви в Харків! Навіжені!

Однак у мене не було думок, що треба залишатися десь. Взагалі не було.

Це унікальний досвід, як би страшно це не звучало

До роботи у слідчому управлінні я викладала криміналістику в Харківському національному університеті внутрішніх справ. У 2020-му пішла в практики. Думала, попрацюю трохи – і назад викладати. Але спочатку здалося, що практики замало, а потім – повномасштабна війна.

Мене зараз знову кличуть викладати, та поки ні. Я обов'язково повернусь в університет. Здається, після всього, після закінчення війни, як криміналістка я просто вже нічого нового для себе не зможу дізнатися. Тому буду викладати.

Коли ти це пережив, коли ти це сам робив, ти зможеш більш досконало донести все до молодих майбутніх співробітників. Це унікальний досвід, як би страшно це не звучало... На жаль, цей досвід повинен бути в когось.

Нам теж проводять тренінги, іноді приїжджають іноземні спеціалісти. Вчать, наприклад, працювати з новою технікою. Інколи вони бояться їхати в Харків чи в Київ. Тоді ми їдемо до Львова. Також я їздила до Польщі та Угорщини.

Часто, коли приїжджаємо за кордон, нам починають розповідати, як треба працювати з тілами, з останками. А ми розказуємо, як працюємо ми. І в них, знаєте, такий ступор.

– Ми з таким просто не стикалися.

Іноді на тренінгах виділяли день нам для розповіді про нашу роботу.

– Напевно, коли закінчиться війна, то будемо їздити до вас учитися.

Це наші? Скажіть, це ж не наші?!

Моя робота дуже важка фізично, морально, та я себе заспокоюю тим, що роблю щось корисне для людей.

Важлива частина моєї праці – дослідження ДНК-зразків. Я встановлюю особи загиблих.

Люди після обстрілу стоять біля нас, для них дуже важливо отримати відповідь:

– Це наші?

– Скажіть, це ж не наші?!

Також я досліджую ДНК полеглих військових. Тіло тільки привезли, а рідні вже чекають. Просять: "Можна ми тут, поруч побудемо?".

Це важко. Траплялися страшні істерики... Одного разу доводилося до тями приводити матір загиблого. Вона вже знала, що це її син. Але коли підтвердили "так, це ваша дитина" – не витримала.

Зараз ми набагато швидше можемо зробити попередню ідентифікацію загиблих. Завдяки нашому "Енді". Вже під час повномасштабної війни ми отримали сучасну ДНК-лабораторію від іноземних благодійників. Повна назва комплексу – мобільна ДНК-лабораторія системи Automated Nucleic Acid Extraction, а абревіатура – ANDE. От ми між собою і жартуємо: "Енді зробив усе". Його аналіз – це, звісно, не остаточна експертиза, але суттєво полегшує роботу.

Якщо є зразки ДНК родичів чи зразки самого потерпілого від змивів із особистих речей, то за дві години може відбутися ідентифікація.

З ДНК ми працюємо і вночі. Зокрема, якщо це масова загибель. Після удару по Грозі працювали тиждень без зупинок. Не знаю, як ДНК-лабораторії витримали, адже ми їх не вимикали. Було дуже багато зразків, різних. Щось спрацьовувало з першого разу, але більшість аналізів необхідно було повторювати. Треба було зібрати тіла з фрагментів, щоб визначитися, скільки людей загинуло. У морзі були мішки, де просто насипом – останки. І з буквально кожної частини брали змиви і кожен фрагмент досліджували. Максимально було 23 частини тіла, з яких складалася одна людина...

І ось "Енді" дає змогу робити швидкі дослідження, які допомагають розсортувати останки, визначитися, де одна людина, і потім вже встановлювати особу. Так сім'ї можуть отримувати тіла для поховання швидше.

Завжди є надія, що все-таки щось збереже життя

Кожен, хто працює на місцях прильотів, знає про ризик повторних ударів. Ми теж під такі потрапляли, але вони, на щастя, були не прямо по тій самій локації. Було й таке, що ми там падали, і ти відчував оцей приліт... Я тоді не постраждала. Але у наших хлопців, які були ближче до епіцентру вибуху, на жаль, були контузії.

Ми забезпечені бронею, навушниками, нормальними касками. Хоча, звісно, це не гарантує збереження життя, адже осколок може прилетіти куди завгодно.

Іноді ми між собою жартуємо, особливо хлопці, кажуть: "Таню, якщо що, то ти по броніках нас ідентифікуєш!".

Завжди є надія, що все-таки щось збереже життя.

Щоправда, коли ти виїжджаєш на місце, то й не думаєш про те, що може бути щось із тобою. Напевно, на адреналіні не відчуваєш оцієї реальної загрози. Ти автоматично дієш.

А ще ми намагаємось переводити все в гумор. Страх, біль – усе.

У нашого керівника проблеми з ногою. І ось на місці одного з ударів повторний обстріл. Усім кричать: "Розбігайтеся!". А я затрималася біля тіла. Начальник до мене: "Все, біжимо, треба ховатися!". Я то побігла, а в нього ж нога болить. Довкола поле, ями. Він перечепився і впав. То вже я йому кажу: "Вставай, зараз приліт буде!". А він: "Не можу, кидай мене, біжи". Відмовилась. І він досі жартує з цієї ситуації.

Без сміху нікуди. Гумор розряджає. Перечепився, каска злетіла – все видається смішним.

А ще іноді люди нас по-доброму смішать. Коли немає загиблих, місцеві одразу беруться за прибирання і підганяють нас: "Давайте відпрацюйте швиденько, а я вже буду тут все ремонтувати!".

Комунальники вражають! Вони дуже оперативні. От буває, що багато обстрілів, поїхали на один, другий, третій, а на четвертий приїжджаємо – і вже нема вирви. Питаємо:

– В сенсі – нема вирви? Де? Як це? А що ж нам фіксувати?

– Нам сказали все відновити швидко, от ми яму і закопали.

Уявіть: приїжджаємо, ями немає, вікна забиті, підметено, уламки склали – все, чистота.

А найщасливіші моменти в роботі – це коли людина знаходиться живою. Коли ми приїжджаємо на місце обстрілу – незрозуміло скільки загиблих. Ми беремо за основу найбільшу, а значить найстрашнішу цифру.

Так було на Гімназійній набережній, де шукали загиблих після удару шахедів в останній поверх багатоповерхівки. Ми знайшли два тіла. Була інформація, що можуть бути ще вбиті. І от із руїн дістали живу дівчину. А ще однієї жінки, виявилося, взагалі вдома не було в момент удару. От тоді ми з колегами з полегшенням видихаємо. "Слава Богу!".

Біль, який відчуваємо, цілеспрямовано стараємося в колективі не обговорювати. Це заважатиме, у нас робота інтенсивна, ми часто стикаємося з трагедіями. І якщо приїхав із події і почнеш розповідати про біль – будеш затягувати всіх інших в цю емоційну прірву.

Коли бачиш загиблу дитину – не допомагає нічого

Я не скажу, що навчилася гасити емоції під час роботи. Я просто змушую себе це робити. Не завжди виходить. Коли ти бачиш загиблу дитину, не допомагає нічого. Сльози – самі по собі.

Коли я замислююся над найстрашнішим, що бачила, то згадую Немишлянську трагедію. В лютому 2024 року російські військові атакували цивільне нафтосховище в Харкові. Розлилося паливо, пожежа перекинулася на житлові будинки, випаливши півтора десятка осель. Загинули семеро людей.

Коли ми потрапили в будинок, де згоріли п'ятеро людей – це вся сім'я, там неможливо було стримати емоції...

За тим, що я бачу на місцях трагедій, я маю реконструювати події. І от я бачу ці випалені кімнати і розумію, що мама в момент смерті обіймала двох дітей. Третя дитина сховалася в кухні. Батько між ними – в коридорі... Одразу думки: де вони були, коли спалахнув дім, що було, коли зрозуміли, що не можуть вибратися?

Завжди пам'ятатиму ще одну трагедію. У лісі на північ від Харкова підірвалася машина. Ми виїхали туди ввечері, швидко темніло. Нам заборонили використовувати освітлювальні прилади, бо літали дрони. Єдиним освітленням були ліхтарики.

І от замінований ліс, а нам треба знайти і зафіксувати останки. Знаєте, коли ти фіксуєш через фотоапарат, ти не так сприймаєш це все. Я швидко пробігла, познімала, розставила номери. А потім приїхав молодий хлопчина із ритуальної служби. Йому треба було забрати з лісу тіла. Я знала, де вони, знала безпечну стежку, я пішла з ним.

Підійшла до автомобіля, до епіцентру вибуху, де були обгорілі останки, але я не могла зрозуміти, що саме там. Ще навіть коли знімала, я не розуміла. Але ось треба перекладати, я потягнула на себе, і це виявилося тіло дитини. Це була маленька дитинка. Мене відкинуло. Цей хлопчина відскочив.

– Я не можу.

Відповіла:

– Я зроблю...

Переклала цю дитинку в мішок.

Дитячі смерті ніколи не забуваються. Ти весь час думаєш: чому так? Чому ці діти не живуть своє дитинство, на яке вони заслуговували? Чому батьки гинуть, чому, вкладаючи дитину в ліжко, не можуть бути впевнені, зустрінуться вони зранку чи ні?

Текст: Ганна Черненко

Ілюстрації: Машика Вишедська