«Головне - не опускати руки»: історія харківського поліцейського Володимира Горпинича, який після поранення планує повернутися до служби

Поліцейський пройшов шлях від роботи у різних підрозділах поліції до бойових позицій на Куп’янському напрямку. Після важкого поранення та втрати ноги він не втратив віри у себе: проходить реабілітацію, щоб повернутися до активного життя та служби в поліції.

Майбутню професію Володимир Горпинич обрав ще за шкільною партою - саме тоді зародилося його прагнення служити та захищати. Після ліцею міліції та навчання в Харківському університеті внутрішніх справ він працював у карному розшуку, ювенальній превенції та черговій частині. Каже, професію обрав не випадково - прикладом для нього став батько, який усе життя служив у правоохоронних органах.

З початком повномасштабної війни Володимир долучився до стрілецького батальйону поліції Харківської області:

«Я розумів, що ми, так чи інакше, повинні захищати свою країну. І в якийсь момент доведеться взяти автомат і піти нищити ворога. Тому вирішив почати робити це раніше».

Після підготовки та тренувань він разом із побратимами виконував бойові завдання на Куп’янському напрямку. Поліцейські тримали оборону та займали визначені позиції. Один із бойових виходів став для Володимира доленосним.

«На одинадцятий день був приліт міномета по нас. Я почув вибух поруч і зрозумів, що треба доповзти до укриття. Уже там наклав собі турнікети та намагався зупинити кровотечу», - згадує боєць.

Евакуація була надзвичайно складною: дістатися до поранених вдалося лише третьому роботизованому комплексу, адже два попередні знищив ворог.

Командири допомогли Володимиру потрапити до Харкова, де лікарі до останнього боролися за ногу поліцейського. Однак через важке поранення її врятувати не вдалося. Сам Володимир каже, що ще на позиції усвідомив, що головне - зберегти життя.

«Такого, щоб я про щось шкодував, у мене немає. Я розумів: якщо відпущу турнікети, то помру. Тому була одна задача - вижити», - говорить він.

Попереду були п’ять місяців лікування. Найважчим, зізнається поліцейський, було довго не бачити рідних та не бути вдома. Але підтримка близьких допомогла не втратити мотивацію та віру в себе.

«Батьки, дружина, син, друзі, колеги - кожен, хто приходив до мене, давав сили рухатися далі. Я зрозумів, що заради них потрібно жити», - каже Володимир.

Сьогодні поліцейський ходить на протезі, проходить реабілітацію та будує плани на майбутнє. Каже, особливим моментом став день, коли вперше зміг стати на протез.

«Я став біля брусів і просто відчув насолоду від того, що стою на двох ногах. Тоді мені одразу захотілося бігти», - згадує з усмішкою боєць.

Після повернення додому Володимир зустрівся з колегами у територіальному підрозділі поліції. Побратими зустріли його тепло та емоційно.

Попри пережите, він не втрачає оптимізму та мріє після завершення реабілітації повернутися до служби. Своїм прикладом поліцейський надихає інших військових та цивільних, які проходять лікування після поранень.

«Головне - не опускати руки. Якщо здатися, потім буде дуже важко все надолужити», - переконаний Володимир.

Сьогодні він по-іншому дивиться на життя та цінує кожну мить поруч із рідними. Каже, що найголовніше - просто насолоджуватися життям поряд зі своїми близькими.

«Дуже хочу, щоб всі українці були більш згуртованими, не здавалися та нічого не боялися, бо ми сто відсотків переможемо у цій війні. Слава Україні!», - зазначив наостанок поліцейський.

Відділ комунікації поліції Харківської області